Усе це, повторю, спостереження над літературною мовою доби Княжої України. А тогочасна мова вже зовсім народна, жива? Досить розкрити перше-ліпше зібрання наших колядок та щедрівок, інших обрядових пісень, що існують з незапам’ятних язичницьких часів, – і ото вона і є майже у незміненому вигляді.
Що ж до вторгнення російської мови на українські простори, загалом форсованого зросійщення, то почалося воно геть пізніше – почасти в другій половині ХУІІ ст., активно – за Петра І, особливо активно – за Катерини ІІ. Варто знати, що саме за часів останньої і було висунуто ідею "национального единства" українського та російського народів. Тобто саме катерининською ідеєю підпираються сьогодні ті, котрі галасують: росіяни та українці вийшли з "единого корня", вони – лише "ответвления единого народа", і загалом усі ми –"русские". А раз так – відмовтеся, хохли, від своєї мови та перейдіть усі на нашу, і від держави власної відмовтесь та уливайтеся в державу нашу, та і саме це ім’я – українці – вам також ні до чого…
О, як настирливо та як невтомно турбуються шовіністично-імперські сили про те, щоби народом, нацією ми не були! Можуть бути окремо, раз вже так сталося, чехи і словаки, серби і хорвати (до речі, різниця між сербською і хорватською мовами незмірно менша, аніж між наддніпрянським діалектом і галицьким, але це не заважає тим же хорватам високо підносити свою мовну самостійність), і маса інших народів може жити незалежним життям, але от, мовляв, вам, українці – ну, навіщо це? Ну, чому нам знову не об’єднатися в Союз (та ні – не старий – "обновленный"!), ну, чому не створити "единое государство"?
Вслухайтеся: і голосно та найголосніше нам про це говорять, і нашіптують це, і шантажують, і в спосіб усіляких глузів це доводять, і все оте з одним-єдиної причини: так знову хочеться, ну, так хочеться цієї благодатної землі, цієї України!.. Точнісінько так хочеться, як хотілося колись тій , що "доконала вдову-сиротину". Згадую тут таємну інструкцію, що її десь у 1764 р. Катерина ІІ дала генерал-прокуророві сенату князеві Вяземському. Вслухаймося: "Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмированными им привиллегиями, нарушить (которые) отрешением всех вдруг весьма было бы непристойно". (Ну, звичайно, було б "непристойно" враз зліквідувати оті залишкові форми автономії!). І ось геніальний винахід цариці: "Сии провинции (…) надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки к лесу".
Ось вона – придумана й випробувана ще Катериною ІІ "легчайшая" зброя – "обрусение" як спосіб "присобирания" все нових і нових земель, саме та зброя, яка з повним розмахом і застосовується сьогодні в Україні. Ми ж, значна частина українців, не усвідомлюючи цього, ще й нині вагаємося: а чи варто переходити на рідну мову, чи слід її відроджувати, чи потрібно за неї вести боротьбу? І шукаємо виправдання своєму малоросійству, і ніяк не переступимо т. зв. звичку, і ніяк не відженемо від себе лінь. А ще усе повторюємо: "Мне так легше" (це що – легше від знехтування багатовіково – родовою мовою?) або: "Зачем придавать этому значение?" Шовініст-великодержавник, неоімперіаліст лише аплодує нерішучості, затурканості теперішніх малоросів. Він знає, що ціна пильнованого ним мовного плацдарму – щонайвища, адже від мовного входження у "единое государство" до остаточного – один крок. Ах, як шанує він у нас відступників від української мови, як найперше на них свої надії покладає! Найдешевша або й зовсім безкоштовна російська газетка, дотошні крики про "нарушение прав" малороса вчитися російською мовою, і т. д., і т. д. Малорос же, казав Шевченко, "анітелень". Хіба промовить: "Какая разница?" Або: "А я по-русски привык". Ой, чи й "привык"? Насправді, не "привык", а "привчили". І сталося те, може, не стільки з власної волі малороса і не стільки з волі мами й тата, скільки внаслідок успіху імперської системи у її домаганнях зруйнувати, перековирнути українську душу. Час її зцілювати – чи не правда? Час повертатися до самих себе – чи не так? Як то було б добре, аби замислився над тим, про що я мовлю, кожен, хто сприйме ці слова на власний карб. Ну, а якщо вже він сам не в силі відродитися в українстві, то нехай усе зробить, щоб відродилися у ньому бодай вже діти та онуки. Малоросійство мусить відходити в минуле. Почуття власної самошаноби, гідності спонукує, щоб ми утверджувалися у повносилому українстві.
Російсько-українська двомовність в Україні, отже, історично не така вже й давня. Стверджувати протилежне, робити заяви на взір тієї, до якої вдався згаданий нардеп, – то значить боронити наслідки жорстокої імперіалістичної політики стосовно України та її мови, грубо фальсифікувати історичну правду, обстоювати "вопіюще неуцтво" у нашому народі, підживлювати комплекс малоросійства.
Усе це ніби зовсім зрозуміло, та, не зважаючи на це, знову й знову чуємо: раз вже в Україні так "исторически (!) сложилось", раз така велика кількість люду говорить по-російськи, то чому б і не санкціонувати у країні дві державні мови? Щонайзаповітнішою часткою це входить до домагань комуно-соціалістів у Верховній Раді, масовано на це працює антиукраїнська пропаганда на більшій частині української території. Набув поширення аргумент, буцімто було б логічно орієнтуватися на досвід тих країн, у яких конституційно закріплена дво— і навіть більше – мовність, і ось В. Лаврищев з м. Ясинувата Донецької області для полеміки зі мною навиписував з енциклопедії цілу статистику стосовно того, які є офіційні мови в ряді держав та скільки люду ними говорить. У Бельгії, наприклад, офіційні мови – нідерландська, французька і німецька, в Люксембурзі – німецька і французька, у Швейцарії – німецька, французька, італійська та ретороманська, в Канаді – англійська і французька. "Я привел эти данные, – пише В. Лаврищев, – чтобы показать, как умно и цивилизованно поступили в Западной Европе и не только в ней".
Дійсно, у Бельгії, Люксембургу, Швейцарії вчинили цілком цивілізовано. Але чому? Тому, що й утворено всі ці держави на територіях, де відповідні етноси жили та живуть з незапам’ятних, найдавніших часів. Ніхто з цих етносів не є у цих країнах зайшлим, тим, хто наїхав з країн інших. Ще й тому там вчинили цивілізовано, що жодна з офіційних мов не тисне на іншу, не прагне її витіснити. У німецькомовній частині Швейцарії вас не приймуть на роботу, якщо ви не знаєте німецької, у франкомовній – якщо не знаєте французької, в італомовній – італійської. Так, це цивілізовано, але як же воно виходить у нас, коли той, хто оселився – давніше чи й недавно – у цій "южной" землі, пирскає лютою злобою на споконвічну мову цього краю, стає до запеклої війни з нею, диктує свою волю і навіть формулює свою ненависницьку позицію у віршованих рядках на взір "у меня есть свой язык, не нужна мне "мова"… Хто він, подібний, досить поширений тип – цивілізований громадянин України чи, даруйте, вчаділий колонізатор, брутальний шовінюга, в якого відсутні і найслабші гальма згаданої цивілізованості?