13. Сказала: "То — моя мова" — "і більше до них не вернулася"
Про Григорія Ващенка докладніше ще поговоримо, а поки що – запитання, яке, я знаю, мучить багатьох: чи то вже й на роду написано нам, українцям, бути порівняно з іншими народами якимись – мовив так О. Довженко – "безцвітними"? Безцвітними він називав нас у ставленні до самих себе, у мірі національної гідності, самоповаги, у мірі шанобливості до своєї мови, історії, загалом до власних національно-культурних здобутків.
"Ну, чому ми, українці, справді, такі? – ставить запитання М. Макаренко з Івано —Франківська. – Чому так багато хто з нас ненавидить себе в собі? Навіть чужинці це помічають, закидаючи нам навиклість до рабства, самонеповагу. Чи знайдеться у світі інша нація, яка так довго і жорстоко убивала б у собі одну з основних своїх ознак – рідну мову, і то не десь на чужині, а в своїй Богом даній країні? Немало хто – причому освічений, високопосадовий, часто й на державній службі – ще цим і хизується. І хто пояснить цей наш жахливий національний феномен? Етнографи, психологи, політики, соціологи? І як від цього вилікуватися, якщо вже й сам Всевишній дав нам сьогодні для цього шанс?"
Ну що ж, пані Маріє, – запримічені ці наші прикмети не сьогодні. Згадаймо, як наполегливо роз’ятрював рятівне почуття національного сорому Т. Шевченко, котрому у хвилини розпуки рідний народ – "німії, подлії раби" – асоціювався з "міліоном свинопасів", або те згадаймо, як жорстоко, аж до несправедливості, непедагогічності батогом шмагав його П. Куліш ("Народе без пуття, без честі, без поваги"), або й те, як з відчуття "надмірної любові" кидав йому докори І. Франко ("Народе мій, замучений, розбитий, // Мов паралітик той на роздорожжу, // Людським презирством, ніби струпом вкритий, // Твоїм будущим душу я тривожу. // Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, // Заснути я не можу").
До речі, ця характеристика – "паралітик" – з’явилася і в Лесі Українки:
Ми – паралітики з блискучими очима,
Великі тілом, силою ж малі…
Такі ось їдкі, жорстоко-вимогливі характеристики, котрі адресувалися народові, який ніяк не спромогався на здобуття національної волі, на державне випростання.
Нині – вже ніби інший, принципово інший час. Вже ж ніби стали ми на "путь спасенну", про яку мріяв І. Франко, тобто на шлях незалежності, державної усамостійненості. І вже, нарешті, не хочемо – знову І. Франко – "в сусідів бути гноєм".
Одначе, як і раніше, – комплексуємо, часом ніби аж шукаємо по-мазохістськи: чим би ще самих себе принизити? Тобто усе ще ми лишаємося – не в позитивному сенсі цього слова – іншими.
І ось запитання й запитання. Ну, звідки, справді, і сьогодні у багатьох з нас, українців, відчуття якоїсь історичної, культурної, ба й оцієї мовної неповноцінності, звідки комплекс меншовартісності, про який так багато і так голосно ми говоримо ось уже немало років – усі роки незалежності, а перед тим і в часи "перестройки", а позбутися його, остаточно вилікуватися ну ніяк, ніяк не можемо – такою хронічно задавненою виявилася ця хвороба. Підстав же, поважних причин для того меншовартісного, самопринижувального відчуття українського загалу сьогодні вже не мусить бути. І надто після того, як ми, нарешті, вирвалися з "чорної ночі бездержавності" (Є.Маланюк). Ось уже й пісня ледь не щодня звучить по радіо, де риторично-стверджувально звучать запитання: чи є в нас багата історія, чи є в нас мова – така чудова, і т. д. Слухаємо усією багатомільйоновою громадою і цю, й іншу пісню, та що вдієш? – і вона не пробивається до немалої частини зашкарублих душ, і вона не виліковує од національного сомнанбулізму та ще, даруйте, од відчуття інстинкту якоїсь – зумисне тут вживу "грубізм" – стадності. А що таке я називаю інстинктом стадності? Ну, наприклад, стосовно мови. Мовляв, я перейшов би на українську, але ж ось і той, і той не говорить, і в транспорті її рідко чути, і в магазині… – то чого я буду виділятися?
З подібного приводу Є. Постульга з м. Прилуки радить частіше згадувати притчу про те, як один вчитель роз’ яснював учневі переваги рідної мови. Він запитував: "Бачиш – он сидить горобець на дереві? – Бачу. – Горобець – пташка? – Пташка. – А он ту ворону бачиш? – Бачу. – А ворона – пташка? – Пташка. – А солов’ я, що у саду співає, чуєш? – Чую. – Він пташка? – Пташка. – То чому ж соловей не каркає, ворона не цвірінькає, а горобець не тьохкає, а кожен озивається по-своєму, хоча всі вони птахи? – А папуга?! – радісно вигукнув учень, показавши на клітку з папугою, що стояла поряд з вчителем. – На те він і попка-дурень, – відповів вчитель".
Повчальний цей діалог, однак я на запитання "чого виділятися?" відповів би з власного, щоденно потверджуваного досвіду: те, якою мовою з нами розмовляють, залежить щонайперше, а часто й виключно од самих нас. З цього приводу я часто навіть так кажу своїм студентам: "Зі мною весь Київ говорить по-українськи, бо лише по-українськи повсюди говорю я". Отож переступіть, друзі, отой дурний поріг, психологічний чи що, якщо ви його відчуваєте, відкрийтеся у своєму мовленні рідному слову, і говоріть – говоріть самошанобливо, гордо, впевнено, красиво говоріть – і неодмінно переконаєтеся у слушності того, про що я кажу. І запевняю вас – довкола вас також зазвучить рідна мова. Коли бездоганна, коли суржикова, а все ж – рідна, своя. І аура її довкола вас все ширшатиме й ширшатиме. А чому? Бо так хотітимете ви, бо ваше хотіння передаватиметься іншим, тим, котрі вас оточують, тим, з ким ви працюєте або вчитеся, аж, зрештою, передаватиметься і на цілу державу, яка, на жаль, від управління мовною політикою сьогодні украй нерозумно, а часом і злочинно самоусувається. Бо ж то ви вже почнете керувати власною волею, підкоряти нею інших.
"Візьміть ви росіянина, – привертає увагу М. Дворський з Києва. – Всюди він не забуває, що він представник свого народу. Тож де б не був, всюди говорить своєю мовою, спонукуючи, щоб інші до нього підлаштовувалися. Я спостеріг, що навіть росіянки, що повиходили заміж за наших хлопців, тих, наприклад, котрі відбували армію в Росії, переїзджаючи на проживання в українські села, все життя стійко говорять по-російськи. І то за обставин повного оточення нашими людьми. А ми? Ми все підлаштовуємося…"