"Ми чекаємо Вашої відповіді, – закінчується звернення, – перед лицем найстрашнішої в історіі людства Української катастрофи, яка все ще продовжується".
Ні, відповіді ці жінки, звичайно, не отримали. Кажу: звичайно, – і яка ж це щонайпечальніша констатація! Це ж бо стало правилом, це стало нормою у наших найвищих кабінетах (а приклад беруть і в кабінетах нижчих) – "не чути", не реагувати, не відповідати. Що може красномовніше засвідчувати і нецивілізованість, й елементарну безкультурність, що панує у нас на різних щаблях влади! Либонь, вже вичерпаний у нас арсенал і слів, і аргументів, й емоцій, щоби, послуговуючись ними, можна було пробити ті заброньовані вуха… Мовляв, хай собі галасують, нехай зойкають… Я ж тільки переконаний в одному: коли "не чують" і найрозумніших, найталановитіших представників народу, нації (як-от не було свого часу почуто й тридцять вимог, що їх сформулював Конгрес Української Інтелігенції), – тоді яка ж це народна, яка національна влада? Я пригадую, як одного разу газета "Вечірній Київ" порівняла порядки, які існують у реагуванні на листи та звернення у нас та в адміністрації Президента Клінтона. У мене особисто склалося враження, що якщо хтось хоче мати відповідь з приводу своїх болей, треба писати … Клінтону. Які ж це сумні, які трагічні речі, панове!
Ясна річ, не мали відповіді на порушені проблеми й автори другого звернення – відкритого листа до Президента України, Голови Верховної Ради та Прем’єр-Міністра (а до речі, на подібного роду резонансні звернення через пресу й годилося б відповідати також у пресі). На цей раз апелює до влади кілька десятків відомих представників закордонних українських організацій, що були делегатами Другого Всесвітнього Форуму Українців: генеральний секретар Світового Конгресу Українців Ярослав Соколик, голова Об’єднання Українців Польщі Юрій Рейт, голова Української Шкільної Ради (США) Євген Федоренко, голова Української Світової Кооперативної Ради Дмитро Григорчук, директор незалежного видавництва "Смолоскип" ім. В. Симоненка Осип Зінкевич та ін.. Отже, на цей раз – це вже оцінка збоку стану справ не лише з економічними, але й духовними вартостями в Україні.
Звичайно, особи, що підписали це звернення (я певен, що його охоче підписали б і такі мої гарні зарубіжні приятелі, як Л. Рудницький, А. Животенко, Д. Штогрин, Л. Андрієнко-Данчук, П. та Л. Гой, Н. Лоцуняк, М. Галів, В. Стойко, М. Лабунька, Ю. і Г. Головчаки та ін.), мають величезну втіху з того факту, що вікова мрія багатьох поколінь українців мати свою самостійну державу стала дійсністю. Та водночас, читаємо у зверненні, для ознайомлення зі станом справ в Україні "не треба багато часу, щоб біль, тяжкий і глибокий, огорнув наші душі і наші серця. Придивившись ближче, включивши українське телебачення, зупинившись біля кіосків, книгарень і прилавків, прислухавшись до мови перехожих, ми побачили, що в Українській державі немає України. Ми могли пересвідчитись, що за роки нашої державності українська мова, українська культура, книговидання опинилися у трагічному стані. Мабуть, за всю історію переслідування українського слова різними поневолювачами такого занепаду того, що для кожного українця є найсвятішим, ще не було".
І далі: "У державі ведеться якась дивна політика національного обездуховлення нашого народу, формується людина-безбатченко, яка не знатиме, ані хто вона така, яке її місце у власній державі, ані того, що вона має обстоювати інтереси свого народу і своєї держави не через власні вигоди і користь, а через високу громадянську свідомість і переконаність."
І ось факти, які наводять закордонні українці: російськомовним є величезний відсоток ефірного простору України, а "в багатьох випадках антиукраїнським і антидержавним", зникла з книгарень у східних регіонах українська книжка, та вже поступово зникає і в столиці, інвазія чужомовної літератури, в основному низькопробної російської, захопила і Західну Україну; якщо в 1991 році на 100 громадян України припадала 51 українська газета, то в 1997-му припадало на таку ж кількість громадян лише 7 українських…
І цілий ряд інших фактів наводять автори звернення, аби, зрештою, заявити: "Ми були раді й щасливі ще раз побувати у нашій державі, але, побачивши цю страшну дійсність, якої не знає найвідсталіший народ нашої планети, ми не можемо мовчати. Наша мовчанка означала б схвалення національного обездуховлення нашого народу. Цього нам не простять наші нащадки. Ми мовчати не можемо. Сьогодні, коли голос на захист національних прав нашого народу, на оборону його мови й культури притих, став майже нечутним, ми уважаємо своїм обов’язком звернутися з цими проблемами".
І далі: "Ми знаємо, як складалася історична доля нашого народу, ми знаємо, що в час поневолення, упослідження української мови і культури було нормою. Але невже це можливе у власній державі? Ми бували у багатьох країнах світу: у Франції, Польщі, Росії. Приїзджаючи у ті країни, кожний знає, що у Франції – кругом Франція, кругом все французьке, приїзджаючи у Польщу – відчуваєш те саме, в Росії теж – все кругом російське, і росіяни горді за свою мову, за свою культуру і всюди, де тільки можуть, обстоюють права своїх співвітчизників у інших державах. Україна ж відрізняється серед всіх народів світу, вона інша./…/ У світі немає другої держави, де держава сприяла б розвиткові і поширенню чужої мови і культури і де була б упосліджена мова й культура власного народу, де власні державні структури порушували б мовні й культурні права корінного населення. Жодна країна світу не віддала своїх засобів масової інформації на поталу чужій мові, щоб за їхньою допомогою поширювати і утверджувати чужу культуру, чуже слово, чужу книжку".
Автори звернення закликають керівників держави зупинити таку безвідповідальну культурну й національну політику і повернути нашому народові його мову, його національну гідність, культуру, все те, за що він протягом сторіч боровся.
Ось такі два звернення (один – погляд зсередини нашої країни, другий – ззовні), зміст яких цілковито між собою перегукується, адже явища, які вражають, обурюють, шокують, в принципі одні і ті ж.