Я сказав: може, й нечуваної… Додам: і унікальної. Бо то ж справді унікальна та держава, яка підтримує те, що її розхитує, руйнує, і навпаки – бере під підозру, знешкоджує те, що її зміцнює, посилює.
Унікальна, наприклад, держава ( хоча чого там! – розтлінна московськими пахолками Білорусь з її успіхами у лукашенкізації зовсім по сусідству, поряд!), яка замість брати на щит свого творення національну ідею, голосами своїх верховників дилетантськи лише примірюється до неї, твердячи, що, мовляв, і не підходить, і треба пошукати, і треба доповнити, і таке інше, й таке інше ( і всі ці обережні коментарі – лишень дипломатична форма відкидання, заперечення національної ідеї – не більше).
Унікальна держава, яка не надає державної підтримки своїй же державній мові. Складається навіть враження, що якби Верховна Рада колишньої УРСР не проголосила у 89-му році державності української мови, то незалежна "Україна навпаки", точніше Верховна Рада з її Моісеєнками, Симоненками, Вітренками, Марченками чи їм подібними цього просто не зробила б.
Унікальна держава, в якій вільно почуваються усілякі відверто антиукраїнські, антидержавні "гражданские конгрессы", "интернациональные движения", інші проімперські, проросійські, прокомуністичні об'єднання.
Унікальна і в тому ця держава, що вона проголошує рівність як тих релігійних конфесій, що працюють на зміцнення саме Української держави, так і тих, що її розхитують, нищать, знову тягнуть до московського ярма.
Нарешті, ще й тим унікальна ця держава, що навіть до пашпорта нового зразка, тобі, якщо ти цього й не хочеш, силоміць зроблять записи мовою іншої держави – либонь, щоб не забував ти про своє "єдінство" та " родство" із нею. (Хто хоче вдумуватися, яке то є приниження, який глум!).
І ще немало інших прикмет України навпаки можна називати. Напрошуються самоочевидні висновки з приводу недопустимості, згубності нехтування національно-духовною, ідеологічною сферою, що ми, на жаль, спостерігаємо у країні на кожному кроці. Та ж тільки в тому і трагедія, що дехто навіть з наших національно-демократичних лідерів ще і сьогодні не вигукує отого знаменитого: "Якби ж то знаття!".
Ось деякий час тому був я на одному зібранні, де один з промовців цілком резонно наполягав на внесенні до порядку денного питань національно-культурної, освітньої ситуації. Головуючий враз його обірвав: "Зачекайте, зачекайте! Нам треба спершу економіку витягнути. Сьогодні головне – втручання у приватизацію, а тоді вже й до питань освіти, культури доберемося. Зачекайте!"
О, як це прозвучало разюче подібно до того, що я почув після свого виступу на Форумі 1991 року, про який згадував! Скільки втрачено вже нами в національно-духовній сфері з того часу! І ось знову – "зачекайте"…
Скільки чекати? Може, доти, доки й сама ця сфера не буде зведена нанівець, доки її повністю не підкорять шовіністи і комуно-реваншисти? Припустимо, витягнемо економіку, припустимо, здійснимо приватизацію. Але невже це для незалежної зросійщеної України? Ні, я такої не хочу. І мільйони інших українців такої не хочуть.
Привид же такої України вже може бачити кожен з нас. Тільки не кожен здатен болем кожного свого нерва озватися на Шевченкове:
За що боролись ми з ляхами?
За що ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Даймо, нарешті, однозначну відповідь на ці запитання поета: за українську Україну, у якій неущемлено почувалися б усі національні меншини, але цілковито розкуто, вільно, саме як господарі держави, як корінний народ, почувалися б українці зі своєю мовою, культурою, національною освітою. Нема бо нам чого уривати для себе (доки, доки уриватимемо?) того духовного повітря, лише яким і можемо на повні груди дихати, – у дарованому нам Богом і природою просторі час нам улаштувати своє життя так, як то бажається українському духові.
От і щодо духовності. Україна не конче така вже недоріка, щоб могла вийти до економічного прогресу, лише послуговуючись не своєю мовою, не своєю освітою, не своєю ідеологією.
А загалом – чи є хоч частка правди, слушності в отому протиставленні: спершу це (економіка), потім інше – ідеологія, освіта, мова? Я впевнений – немає. Всі складові нашого державотворення не мислимі без сильної, наскрізної національної ідеї. В тому числі не тільки культура, освіта, політика, а й сама вона, та, на яку всі молимося, – економіка. Впевнений: окрилювала б її від самого початку наполегливо, уміло, тактовно спропагована національна ідея, – такого економічного й духовного занепаду ми не мали б, і, може, і приватизацію, що про неї так багато мовиться, вже встигли б завершити, причому проводили б її не в грабіжницький, як то спостерігаємо нині, а в цивілізований спосіб.
Поки ж що не помічаємо належної державної волі – твердої, чіткої, послідовної, цілеспрямованої, поки ж що щодо національно-культурної, освітньої сфери чуємо одне: "зачекайте, зачекайте", дарма що, принаймні у ряді регіонів України, чекати вже, як кажуть, нікуди.
Згадується одне з зібрань у Києві ( на тему, як вижити культурі, як бодай проіснувати) керівників творчих спілок України – письменників, художників, композиторів, архітекторів, театральних діячів. Був на тому зібранні міністр культури, був відповідальний керівник з адміністрації Президента. І ось з вуст ведучого, знаного нашого композитора М. Степаненка прозвучало: у виступі Президента на урочистому засіданні з нагоди річниці Конституції (а виступ цей тривав сорок хвилин) навіть саме слово культура не було згадане ні разу. Запримічене це, як бачите, не пройшло повз увагу, і який же то печальний, який антикультурний симптом! Звісно, хотілося б вірити: Президент щось міг би й недогледіти, але є ж у нього цілий штат осіб, які і готують ці промови, й аналізують, і змінюють, і доповнюють, і перечитують… І це вже просто страшно – ніхто з тієї свити навіть не помітив відсутності духовно-культурного акценту в програмовій доповіді Президента, або якщо хтось і помітив, то не вважав за необхідне хоча найменшою згадкою до доповіді увести. Який ще доказ безкультурності владного чиновництва тут потрібний!