Дивовижні, між іншим, речі: день більшовицького перевороту, що стався колись у Петербурзі, вже три роки у Росії не є державним святом, а є днем національного примирення. Наші ж динозаври цю чужу подію у чужому, далекому місті, вже не в нашій, а в іншій країні і досі пошановують як офіційне державне свято. Глум, цинічність, третьосортна меншовартісність, рабська, холопська запопадливість перед великодержавником… Ось і 7 листопада 1998 року: антиукраїнський шабаш в антиукраїнській (за позицією депутатської більшості) Верховній Раді, "водружение" (вдамся до їхнього слова) есесерівського прапора у сесійній залі, мітинги та демонстрації, на які, спекулюючи на економічній ситуації, динозаври сталінського та брежнєвського часу чи їх ідейні спадкоємці вивели частину нашого люду. Скільки злоби супроти нашої державності було вилито, скільки закликів повернутися у світле минуле було проголошено! Звучало: "Это есть наш последний и решительный бой" та "Союз нерушимый республик свободных" – звучало так, нібито то з того світу, з-під якогось могильного склепіння…
9. Про час, коли нам "добре та солодко жилося"
Ну, та Бог з ними. Як мовив поет, нам своє робить. Робити своє – отже, берегти Україну, пройматися вірою у неї, довірою до неї, боротися за те, щоб в Україні була і влада українською – від Президента до районної та сільської адміністрації, змушувати всі владні структури енергійно діяти в напрямку економічного й духовного відродження, зміцнення України, наведення у ній давно вже очікуваного елементарного порядку, аби демократія не переходила, як те раз-по-раз спостерігаємо, у свою протилежність – в анархію.
Що ж до того, які насправді блага та для кого вони були у часі СРСР, то ось, прошу, прочитаймо у деяких листах.
"Мені 45 років, – пише С. Бойцун зі Львова, – і я добре знаю, як ми жили в СРСР і яка була це рівність. Так, ми не всі були бідними в ті часи. Але основна маса людей жила від зарплати до зарплати, вистоюючи в чергах. А вже про чорні ходи – аби щось дістати – не варто і згадувати. То яка ж то була рівність і в чому вона полягала? У тому, що всі ми були "товариші"? Чи, може, рівність у сплаті за комунальні послуги? Пенсіонер чи інвалід за своєї 40-рублевої пенсії платив за телефон, яким користувався лише щоб викликати швидку допомогу, чомусь стільки ж, скільки і той, котрий говорив годинами, а зарплату отримував 300 – 500 рублів у місяць. Так саме рівно платили ми й за газ, і за квартиру, і за воду. Отже, справді добре жили у ті роки не прості люди, а начальники, в яких, і дійсно, було все, хоч би ті ж машини. Була армія шоферів, що днями канючила-дрімала (ще й досі відсипаються за звичкою) за кермом під райкомами та обкомами. Що це – їм начальники платили з власної кишені? Ні, сиділи вони на шиї у трудового народу. Це тільки часткові приклади, які доводять, що найдужче галасують про блага соціалізму саме колишні начальники. Їм, і справді, було і є що втрачати. А якщо їх фізично вже нема, то є ж їхні діти або внуки".
Цікаво пише п. Бойцун і з приводу кличів до "воссоединения" з Росією, що ними найактивніше оперує партія, яка "не зрозуміло чому почуває себе впевнено повсюди там, де пахне смаленим, незгодою, розбратом, протистоянням". "Гасло комуністів: "Пролетарии всех стран, соединяйтесь!" Тільки ж чому цей лозунг у прикладанні до України вони розуміють однобоко – якщо "соединяться", то тільки з Росією? А якщо велика частка українських пролетарів цього не хоче? Можна ж бо об’єднуватися також з поляками, чехами, словаками, з усією Європою, створюючи загальноєвропейський дім. Та ні ж ! – їм потрібне лише одне об’єднання – з Росією, та ще й так, щоб в єдину державу, та ще й з однією мовою, історією, культурою. Ну, правда, деким допускається, що на окраїнах ще можна буде деякий час поспівати та потанцювати в шароварах". А ще й навіть так запитує п. Бойцун: "Чому б, між іншим, комуністові-державникові Б. Олійнику не зібрати довкруг себе таких же націонал-комуністів і не створити комуністичну партію українську за змістом? Невже він не бачить, що йому не по дорозі з Моісєєнком, Алєксєєвим чи Юровським? Врешті, це я так думаю, а Борисові Іллічу видніше, з ким іти".
"Живу я сама, у великій бідності, – долучається до розмови І. Спас з м. Маріуполя, – але все ж зберігаю надію на краще, хоч я його й не побачу. Так, жити дуже важко, але вражаюся: як, люди, можна забувати, що в СРСР ми стояли у чергах за всім: ковбасою, маслом, м’ясом, борошном, і за чим тільки не стояли. У нас продукти привозили 2–3 рази на тиждень, продавали з трьох годин дня, а чергу ми займали о шостій – сьомій ранку. А ще я ніколи не забуду, як нашу сім’ю заганяли у колгосп, як довелося мені довго жити у бараку серед степу… Таке було "гарне" життя".
Старенька С. Вацловик із с. Новий Розділ на Львівщині розповідає про те, як по завершенню війни у її краях створювалися колгоспи: "Вже ми були вижали загін проса, та нам заборонили взяти його додому. Коли ж моя сестра напхала того проса за пазуху, щоб хоч раз зварити кашу, то облавники, які стежили з дерев попід лісом, схопили її і, знущаючись, водили по селу. Тому й трясе мене, коли чую, що спадкоємці тих облавників знову рвуться до влади".
"Тим, котрі твердять, – це вже зауважує М. Лисенко з Броварів Київської області, – буцімто бідування було за Сталіна, а от, мовляв, "як за Хрущова й Брежнєва жилося!", я хочу відповісти: а як жилося? А так: працювали за безцінь; нафту, газ, ліс, вугілля і все, що можна було продати, продавали також за безцінь. Обігрівали всю Європу, а свої рідні колгоспники спали у кухвайках. Пропили, прогуляли природні ресурси на 200 – 300 років наперед. Так і підтримували "розвинену" соціалістичну економіку. Або ж розберемося і в "перевагах соціалізму": право на працю, відпочинок, безкоштовні освіту, лікування. Дійсно, працю мали всі, але колгоспники працювали фактично безкоштовно, а робітники й інтелігенція – за мізерну платню, якої ледь вистачало, щоб звести кінці з кінцями. А житло? Треба було 10–20 років жити в гуртожитку чи бараці, щоб потім одержати якусь квартиру; партфунціонер же позачергово діставав квартиру на 100–150 кв. м. у престижному районі і також безкоштовно. Робітникові іноді випадало раз на 3–5 років виїхати на відпочинок до убогого санаторію; партноменклатура ж щорічно відпочивала з сім’ями в розкішних закритих спецсанаторіях. Лікувалися: робітник безкоштовно, тобто за рахунок визиску своєї низькооплачуваної праці, і партбоси безкоштовно, але в найдосконаліших закритих спецлікарнях, де значно більше було медобслуги, ніж хворих. Тобто переваги були – для партноменклатури".