Що робити, запитаєте? Я вважаю, що усіма силами, всією свідомою громадськістю мусимо вимагати відміни, або принаймні істотного пом’якшення, або бодай призупинення цього драконівського документу, що став одним з вершинних "здобутків" Кабінету Міністрів. Треба все зробити, аби цю фатальну, кричущу дію супроти освіти невідкладно відмінити. І я думаю, що чим більше було б протестів з цього приводу, тим більше шансів на зліквідування руйнівного документу. Не мовчіть, шановні освітяни, не гадайте, що те зробиться саме по собі, – не ту бо маємо, на жаль, державу, у якій панував би розум.
Одначе – якщо в нас усе пробуксовують і пробуксовують реформи, якщо, по суті, не кращає життя, якщо зверху приймаються ухвали на взір тієї, про яку щойно згадано (на жаль, її дію фактично подовжив Президент своїм указом від 21 січня 1998 р. , який санкціонував "здійснити заходи щодо перегляду мережі закладів і установ бюджетної сфери та чисельності їх працівників, виходячи з можливостей відповідних бюджетів" – а які можливості останніх?), – то все ж таки: чи існує якийсь колективний інтелектуальний мозок, який дав би спрямування нашій нації, вказав, як саме належить її виводити з глибокої економічної і духовної кризи? На моє переконання, такий мозок, який має, одначе, лише інтелектуальну, а не реальну владу, є, і я в цьому впевнився на вже згаданому Світовому Форумі Українців.
Можна було що завгодно й прочитати, і почути про цей Форум. Те, що він був кепсько зорганізований? – правда. Те, що ледь не в дусі тоталітарних часів було проведено вибори Української Всесвітньої Координаційної Ради – вищого органу українства світу? – також правда. (До речі, я також обраний у числі чотирнадцяти осіб з України до цієї Ради, але намарне пробивався до трибуни, щоб заявити про крайню недемократичність голосування "списком"). …
Та попри все, великою неправдою, тиражованою деякими органами масової інформації, є те, буцімто цей Форум – то загалом марна трата коштів (до речі, зарубіжні делегати проїзд оплатили самі), буцімто все те нагадувало партійний з’їзд, буцімто таких форумів взагалі більше не потрібно. Не можу я з цим згодитися, і я навіть вважав би, що світовому українству потрібно збиратися не один раз на п’ять років, а, хай і значно скромніше, кожні два-три роки.
Суть же Форуму, його результат, зрозуміло, не в організаційних речах, а в ухвалах, резолюціях, інших документах цього зібрання. І скільки там, до речі, міститься саме конкретики, скільки рекомендацій, що та як саме належить зробити, аби якомога скорше вийшла Україна з похмурої смуги економічної, національної, політичної та духовної кризи. Власне, з мого погляду, є то розгорнутою програмою для дій і Президента, і Кабінету Міністрів, і Верховної Ради. І мало би те сприйматися як наказ для них. Адже світове українство має повні, стовідсоткові підстави, аби і наказувати, і вимагати порядку на своїй землі, з тим, щоб вона повнилася зичливими усмішками, а не болісними зойками більшості громадян. І то є, власне, обов’язок усіх владних структур держави – таки чути ці вимоги, таки дбати про їх максимально повне виконання. Як то було б чудово, щоб до вимог світового українства долучався і кожен свідомий громадянин України! Не маємо поки що влади, яка була б налаштована нас чути. Тож мусимо примушувати, щоб вона нас чула.
___________
1Зазначу: і таке зробили на час виходу книжки.
8. В існуванні України винен... Сталін
Дякувати Богові, ці розмови зачіпають людей за живе. Листи, листи… Мушу зізнатися, що такої кількості кореспонденції, для ознайомлення з якою потрібен величезний час, я ще не мав ніколи. Фактично це вже в мене діалог з усією Україною, адже географія надсилань – всі області без винятків. І зрозуміло, що мої кореспонденти – то люди різних суспільно-національних орієнтацій, настільки різних, що я не перебільшу, зазначивши: в листах цих – щонайяскравіший зріз нинішнього нашого суспільства з багатоманіттям, суперечливістю та конфронтацією поглядів, настроїв, уявлень, сподівань.
І якщо в переважній більшості кореспонденцій домінує солідарність зі мною, з тим, про що я веду мову, то почну я наразі все-таки з листів сердитих, часом непримиренних. Чи здивований я, що й такі надходять? Аніскільки. Священника і то не всі шанують у церкві. Я ж – цілковито світська людина, стовідсотково переконана у своїх поглядах. І що можу вдіяти, коли з однієї-двох моїх бесід той чи інший чоловік не переконується? Та ще й у випадкові, коли в його душі начисто відсутня Україна як повноцінна, незалежна і міцна європейська держава, ідеал якої як найбільша святощ живе в моїй душі. А тим більше у тому випадкові, коли даний кореспондент, може, і пише мені не стільки з власної спонуки, скільки з веління певної організації чи партії: мовляв, реагуйте, дошкуляйте, навіть страхайте… А чого ж! – є і таке в арсеналі знаних політичних сил…
Одначе – геть підозри, ближче до листів, деякі з яких від окремих осіб, як-от від Є. Алєксєєвої з селища Нагірнянка на Тернопільщині, надійшли вже вдруге. Власне, на цей раз вона вже нічого й не писала, тільки вклала у конверта вирізку з газети "Правда" під заголовком "Крах "чешского чуда". Це на доказ того, що, мовляв, і на чехів, про що я говорив в одній із попередніх бесід, нема чого орієнтуватися, мовляв, і чехи вже пропали.
Ну, от біда! Бачите – вже й чехи занепадають, бо їхня крона – подумати лишень! – впала аж (!) на 10 відсотків. І так це хочеться газеті "Правда", і, певно, й Алєксєєвій, щоб вже і Чехія визнала – не тільки Україна: ось як обертається ця повна незалежність від Москви – цілих 10 відсотків!
Та надаремне, я гадаю, ці шпильки, як надаремні й сподівання. Є і буде вже завжди Чехія у "народів вольних колі", а свою залежність від Москви, надто розчавлення радянськими танками празької весни 1968 року, завжди згадуватиме лише з огидою і бридкістю. І безумовно, що без допомоги "первого среди славян" вона переборе свої труднощі. Я навіть думаю, що дай Боже, аби такого масштабу труднощі – 10% – були і в нас. Якби…
Та ще далеко, дуже далеко нам навіть до чехів (як, до речі, й до поляків, де, крім незмірно вищої середньої заробітної плати, ціни на продукти харчування удвічі нижчі, ніж у нас), надто до їхньої волі будувати міцну національну державу. Тож викликає зловтіха лихої пам’яті "Правди" лише обридження.