Чому, окрім російських наці та "слонів", згадав наразі депутатів? Тому, що саме з парламентської зали найголосніше виплескується антиукраїнська злоба, яка через радіо доноситься до всіх куточків України. Тому, що там, вустами депутатів – яничар та відщепенців, систематично паплюжиться, спотворюється і українська національна ідея, і українська історія. Тому, що в цій залі – головній в Україні – повсякчас принижується, зневажається державна мова. Законодавцями зневажається законодавство.
Хіба ж то не помітно, що для цієї частини парламенту українська мова – то всеодно, що червоне для розлютованого бика. Десь, у якомусь законопроекті, як-от у відхиленій влітку 1998 року депутатами-антиукраїнцями 7-й статті законопроекту про загальну середню освіту, згадується вона – і вже багровіють поличчя, вже наливаються злістю очі… Йдуть в атаку, в отой "решительный бой", зліквідовують цю статтю, бурхливо аплодують власному реваншизму, геростратству чи й просто недоумству. Позиція ж народу, яким вони клянуться, яким божаться, за винятком усе ще темної, несвідомої його частини, діаметрально протилежна – в тисячах і тисячах протестів з цього приводу, що надійшли до Верховної Ради з усіх куточків України, що були опубліковані пресою.
У Мадриді, Страсбурзі, Зальцбурзі прориваємося ми у європейське та світове співтовариство. Повноправно увійти до нього ми зможемо лише за умови, коли зсолідаризовано протиставимо себе різним недругам України, коли відчуємо себе сильною не стільки економікою, скільки духом нацією.
7. Хто дослухається світового українства?
"Звелося літо і не знать, як день за днем минув", як сказав би український класик Яків Щоголів, і з настанням осені якось особливо відчутно, як набувають гостроти загальносуспільні, загальноукраїнські проблеми, як вступає у фазу все більшого посилення політична боротьба, як все виразніше проявляються позиції тих, котрі хочуть будувати незалежну Українську державу, і тих, котрі її не хочуть або ж хочуть створення у ній ще одного синоніму Росії – щодо орієнтирів політики, культури, мови. А ще, на велику біду, триває боротьба між різними гілками влади, найперше – президентською і законодавчою, і ось ми вже є свідками: заклики оголосити імпічмент Президентові, баталії довкола виборів.
Ох, ці вибори! Кажуть, є між нашим урядом та Президентом повне порозуміння. Тільки аби ж те порозуміння стосувалося взаємної турботи про те, як швидше та як краще підняти з економічного й духовного занепаду наш терплячий люд, а не про те, як закріпитися при владі та як гарантованіше перемогти на виборах. Вже не кажу про депутатів, чиє пряме покликання – творити необхідні для держави закони – також заступає передвиборна суєта.
З цього погляду вибори у моєму власному сприйманні – то правдиве суспільне нещастя. І прогнози мої на найближчу перспективу не надто веселі: поменшає турботи про реальні, життєво невідкладні справи, побільшає риторики, запевнень, популізму, а разом з цим – і фальші, й спекуляцій, і демагогії, і окозамилувань, і підкупів, і загравань з нами, посполитими… Я вже не кажу про те, як недешево всі ці політичні ігрища кожному з нас обходяться, скільки наших грошиків з’їдають різні передвиборні фонди та фондики.
Знаєте, я навіть впевнений, що весь цей час триватиме не стільки діяльність, спрямована на виведення України з кризи, скільки – даруйте – імітація цієї бурхливої діяльності, вірніше – бурхлива імітація діяльності.
І особливо прикро, що про ту сферу, про яку я веду мову, а саме – про сферу духовності, освіти, культури – на цей доволі ще тривалий час фактично забудуть, хоча, звичайно, і обіцятимуть нам, й апелюватимуть до нас повсякчас – як же без інтелігенції, без освітян виграти ті чи інші вибори? Будемо, отже, ми й агітаторами, і пропагандистами, і, немов наркотиком, самі себе втішатимемо: ну, та ж ось вибори відбудуться, почекати треба, не час нині, все-все краще – після виборів… Хоча, щоправда, й після виборів, мабуть, ще раз додамо самі собі наркотика: мовляв, треба зачекати, доки новообрані увійдуть у свою роль, доки освояться…
Ох, і терпляча ж ми нація, ох, і терпляча! І я хочу підкреслити, що якщо ходити нам на різного роду вибори, то тільки усім миром, усім без винятків, аби, нарешті, заявити тверду народну волю.
Даруйте цей не вельми оптимістичний вступ. А головна його причина в тому, що там, зверху, у владних структурах, відсутня енергія руху, енергія поступу, яка всіма нами відчувалася б, яка передавалася б кожному з нас без винятків, усій нашій нації. Натомість – так звані розборки між гілками влади, взаємозвинувачення, вправи у словесній дошкульності…
Знаєте, це і дратує, і просто стомлює. Стомлює ця імітація реформ, турботи про ту ж таки найближчу мені духовну сферу, про духовне відродження України й українства.
Хто винен? – раз-по-раз постає запитання. Ось на Другому Світовому Форумі Українців доповідач заявив: винні ми усі, винен кожен з нас. Ніби все й правильно, бо хто, й справді, скаже, що виклався вже до кінця, що виявив максимум трудової, громадянської енергії? І водночас – як це все обеззбройливо, як антипедагогічно! Стан справ, повторюю, дійсно залежить від кожного з нас, але чи від усіх однаковою мірою? І хіба не в першу чергу залежить він від тих, хто безпосередньо приводить у рух маховика загальногромадянської дії, загальнонаціонального поступу? Ось саме тут і вбачається мені щонайслабша ланка нашої суспільної влаштованості. Це бо ми у марксизмі навчилися знову ж таки наркотичного забарвлення переконаності: мовляв, народ – творець історії, народ – рушій прогресу і т. д. Народ, і справді, каже своє найвагоміше слово на найкрутіших поворотах історії. Та взявши в цілому – хіба не мав рації Д. Донцов, коли стверджував, що народ, маса йде туди, куди його ведуть проводирі – каста проводирів, правляча каста, інтелектуальна еліта?
Яка вона в нас, ця каста? Як і куди спрямовує? Наскільки глибоко наше реальне становище її цікавить? Наскільки проймається тим, що болить кожному?
Тобто – не намагаймося з допомогою оцього всепрощенського "усі ми винні" пом’якшувати провину тих, хто винен таки в першу чергу, хто тримає у своїх руках важелі влади – отже, важелі державних рішень, що їх той же народ мусить безобмовно виконувати, важелі законів, яких ми мусимо дотримуватися.