Або – авторка листа не згоджується зі мною стосовно того, що економічний розквіт Японії та Німеччини стався завдяки національній ідеї. Насправді, мовляв, "він стався тому, що цим країнам було заборонено мати армії, і все чоловіцтво вимушене було займатись справжнім ділом без дурників. Модель там Ерхарда, Маршалла – це був лише засіб".
Не заперечую – відсутність армій певну роль, звичайно, відіграла. Тільки аби ж то справа була лише в людських ресурсах! Он бо їх скільки у нас нині – вивільнених, безробітних, в тому числі й тих, які буквально щойно вступили в життя! І то є трагічно, що величезна частка їх входить у життя без ідеалів, без віри в ту ідею, про важливість якої наразі мова. Армію ж нам – навпаки – належить лише зміцнювати, щоби вберегтися від зазіхань знаного сусіда та від загроз з боку сусідів інших. Зійдемося, отже, хіба що в одному: супроти наших громадян влада вчинила подвійний злочин. Перший – що багато хто з них виявився непотрібним для будівництва держави, другий – що допускається їх масове обезідеалювання. Бідою є, що за нинішніх умов саме поняття "людський капітал" – не більше, аніж пустий звук…
6. "Нордические ребята" родом не з Мадриду
Стрімко розвиваються події, і в одній з них Україна висвітилася в епіцентрі всепланетарної уваги. Сталося це у Мадриді, де було підписано Хартію про особливе партнерство України з НАТО.
Власне, те, що відбулося (9 липня 1997 року), – то був день України у світовому масштабі. Президенти або глави урядів шістнадцяти провідних держав світу – США. Канада, Франція, Німеччина, Бельгія, Туреччина, Італія і т. д. – висловлювали один за одним свої погляди на сучасне і майбутнє України, так само як згадували і про історичні уроки її минувшини. Акцентувалося при цьому на важливому значенні України для сьогочасного світовлаштування, а відтак і на її історичній місії в сучасному світі, її відповідальності та історичному покликанні. І надто ж акцентувалося на тому, чого немало хто з нас, українців, не довчився так, як треба, про що ми, власне, добре колись знали в добу Київської Русі та в століттях 16-му і по 18-те , та потім з веління азійськи облаштованої та азійськи зорієнтованої московської метрополії примушені були забути. А саме: на тому наголошувалося, що Україна – то не складова частина кермованої московською меккою Євразії. Це – центрально-європейська держава, яка має всі підстави, всі резерви, щоб відігравати роль саме великої і саме на європейському та світовому обширах.
Пригадався мені того дня 1991-й рік. Дотелефоновуюся я із заморської держави в Україну. Кажу телефоністові, що потрібна Україна, Київ. Він відповідає, що не знає, де це, та питає, що це за країна. Повторюю: це – Україна. А він знову: я не знаю, де це. Потім здогадується: може, це є Раше? Одначе я упертий: ні, не Раше – Україна. Зрештою, урок новітньої географії телефоніст-міжконтиненталіст одержує і пов’язує мене з Києвом…
Якось той день ще й тим мені запам’ятався, що вразила мене тоді програма міжнародної письменницької конференції, де у числі раше – російських письменників були позначені й деякі українські літератори…
Відтак – яку колосальну дистанцію саме стосовно знань про нас у світі пройдено за ці буквально кілька років! Від майже повного неіснування нас у світі до згаданої зустрічі в Мадриді, одна з причин якої – саме ми.
Хтось скаже: це тому увага до нас, що з нас західні держави хочуть взяти вигоду.
Ну, так – мабуть, що хочуть. Але вся річ у тому, що вигода ця – не тільки для західних держав, а й для всього світу, – і то саме в плані безпеки для світу, знейтралізування нових агресивних домагань з боку євроазійського московсько-імперського монстра – у тому разі, якби ці домагання знову стали відчутними. Вигода ця, безсумнівна, безобмовна, є також незаперечною і для самої України як незалежної держави.
Хіба що смішно було б, одначе, говорити про економічну вигоду від нас для західного світу, яка комусь у нас примарюється. Це що – від нас, обідраних, обібраних, щось хоче і щось може собі економічно, фінансово та ж Канада додати? Як мовиться, осягнула вона усезагального добробуту без нас (без нас як держави, але за участю сотень тисяч українців-емігрантів) – без нас економічно ще і сто, і двісті років вона, Канада, і обійдеться. Так саме, як обійдеться і будь-яка інша розвинена країна сучасного світу.
Незаперечним, одначе, є те, що у ставленні до України, в осягненні її місця в сучасній історії світ на наших очах проходить стрімко пришвидшену науку, шкодуючи, як то констатувала німецька газета "Ді вельт" (12.ІІ.1998 р.), що "Захід у пошуках нової архітектури європейської безпеки дуже пізно відкрив Україну як партнера". Добре пояснив причини посиленого інтересу Заходу до України й федеральний президент Німеччини Роман Герцог, що побував з державним візитом у нашій країні в лютому 1998 року: "Досить одного звичайного погляду на мапу, щоб переконатися, що Німеччина розташована там, де й Україна, тобто в Європі, і зараз, у той час, коли у світі виникають нові блоки, Європа може існувати лише тоді, коли вона буде об’єднаною і Україна належатиме до неї" ("Час/Time", 1998, ч.7).
Але ж у тому й полягає парадокс, шановні друзі, що науку, пов’язану з Україною, світ засвоює, здається, швидше, аніж ми самі. Світ, дбаючи, звичайно, про свою безпеку, простягає нам руки як потенційній, можливій рівні, він закликає нас розпрямитися, будувати демократичну державу. Частина ж нашого суспільства зиркає на все це вовком, відсмикує і ховає руку, і зі колін не зводиться (ну, точно, як у Гоголя: не встанемо, матінко царице, з колін, не встанемо!), і звинувачує у зраді Президента, і на противагу підписаній у Мадриді Хартії обстоює усе той Союз, усе ж ту підлеглість Москві, все ж ту євроазійську орієнтацію – тобто орієнтацію на реставрування нашої ізольованості від світу, на подальше убезпечення нашої відсталості й неповноцінності.
Ось як – з моєї пошти – і тов. А. Гаєвський з Черкас, котрий, залишаючись при впевненні, що тільки "ліві сили (комуністична партія) можуть створити могутню, економічно процвітаючу Україну", коментує мадридську подію так: " Після підписання зрадником Кучмою з НАТО Хартії про особливі стосунки України з альянсом ми стаємо настільки "незалежними", що не лише питання наших реформ, бюджетів, оборони, а й всього спектру життя вирішуватимемо не ми, а заокеанські фінансові ковбої та натовські сержанти".