Та знову й знову мучить запитання: загальнонаціональний сплеск на референдумі 1 грудня 1991 року – що в ньому переважило? – свідома воля живих чи інстинктивно-підсвідоме і лише миттєве пробудження тих, котрі у загорозливо великій кількості знову впали у летаргійний, мертвий сон?
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі…
Ще і не дихнули ми на повні груди національної волі, ще й досі живемо "на нашій не своїй землі", що її численні й різні недруги квапливо знеукраїнізують, а вже частині з нас задрімалося, збайдужілося, знеохотилося.
"Що з вами, братове?" – пропікає нас своїм поглядом Тарас, і, вражаючись з нашої національної немочі, знову й знову звертає до кожного українця свої найвимогливіші імперативи. Ось деякі з них.
Умовина і настання, і тривкості національної волі окреслена Т. Шевченком цілковито однозначно: "І вражою злою кров’ю // Волю окропіте". Якими розливами, морями крові було окроплено упродовж нашої багатовікової історії виборення волі України! Тільки чи то вража кров? Ні, переважно й переважно це кров борців-українців, з кількістю якої "вража зла кров" аніяк не може дорівнятися. А вже ж саме наше державне усамостійнення було дароване нам Богом, власне, і несподівано, й безкровно, у сподіванні Божому, що ми цей дар щонайтривкіше візьмемо до рук. Ніби ми й взяли, але чи не тому, що цей імператив Шевченка лишився несповненим, ми і не дорожимо, як слід, безцінним даром, продовжуючи повсякчас перебувати у стані хисткості й непевності?
Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра, чи то для зла?
Нащо живем?
Питаємо… Тільки ж до якого часу не усвідомлюватимемо свого національного покликання, обов’язку перед Богом і Природою – розквітнути українським національним життям? Тож бо і була б наша віддача до розуму світобудови, було би сповнення своєї місії на цій землі.
Поки ж що маємо – "уродила рута… рута… // волі нашої отрута". Вона, отрута, роз’їдає наші душі, заронює у них сумнів, зневіру. І вже не одного українця страшить грізне Шевченкове пророцтво: "Погибнеш, згинеш, Україно, // Не стане й знаку на землі".
Погибнути і згинути, діставши волю? Але яка ж була б то дика алогічність! І яка була б то кара Божа услід за даром, що ним ніяк належно не можемо поки що скористатися!
Звичайно, ми не кровоспраглі. Не були такими і не будемо. І Т. Шевченко напевне дав би нам індульгенцію, якби його заповіт ми сповнили в той спосіб, щоби численним недругам України дружно протиставили тверду, безкомпромісну, наступальну державну волю – таку потужну, щоб він, недруг, щомиті зважав на неї, сприймав би її з оглядом та острахом.
Натомість… Натомість ще не дослухалися ми й до іншого імперативу поета, спрямованого проти "ідолів в чужих чертогах". Продовжують бовваніти на наших вулицях і площах чужі камінні ідоли – символи тоталітарного комуністичного режиму, і особисто я маю забобон, що тільки їх зліквідування означить фінал нашої ганебної прив’язі до чужинців та початок справді самостійного державного руху. А водночас – скільки ж діє в Україні ідолів живих, як мовиться, у плоті й крові, що їм ревне допомагають доморощені "няньки, дядьки атєчества чужого"!
У містерії "Великий льох" Т. Шевченко спонукує одну із душ тяжко каратися у пеклі за те, що колись, у житті, з відрами вповні перейшла шлях, яким їхав гетьман до Переяслава присягати Москві; друга душа мучиться за те, що, бувши дівчиною, напоїла коня московському цареві, який після перемоги над Мазепою та шведами вертався з Полтави до Москви; третя – за те, що безтямним дитятком усміхнулася російській цариці, коли та пливла по Дніпрові до Канева… Лише усміхнулася, й не запідозрюючи в силу немовлятського віку, що то для України – найлютіша вовчиця, – і вже, за поетом, нема цьому прощення, вже це – щонайбільший гріх.
Про що це Т. Шевченко і в чому полягає цей його імператив? Про необхідність пильнування національної честі та самоповаги, про неможливість поступок і в дрібному тому, хто точить на Україну зуби, про брутальність і гріховність колінкування перед національним недругом. Як же ми відстаємо й сьогодні від вимог свого Вчителя!
А тим часом перевертні
Нехай підростають,
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати…
І підростають, і помагають, і знімають… І в тому й полягає найбільша наша трагедія, що ще й понині дістає своє потвердження в українській дійсності страхітлива візія Шевченка про близнят, які народжуються в Україні: "Один буде, як той Гонта, // Катів катувати! // Другий буде – оце вже наш! // Катам помагати". Близнята – з одного й того ж зачаття, однієї крові, однієї плоті, ще й імена у них однаковісінькі: обидва Івани…
Чому ж ці Івани (Василі, Богдани, В’ячеслави, Степани, Володимири) такі несолідарні між собою, чому один з них служить матері, а інший , ненавидячи її, прислужується ворогові, чому величезна українська сила ще й досі спрямовується не на українську користь? ("Нехай мати усміхнеться, // Заплакана мати")…
"А всім нам … єдиномисліє подай // І братолюбіє пошли". Це – ще одна Шевченкова заповідь, ще один пристрасний його імператив. Та чи дотримується він навіть тими, хто свідомо служить Україні? І як то часто варто згадувати:
Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало.
Один на другого кують
Кайдани в серці. А словами,
Медоточивими устами
Цілуються і часу ждуть,
Чи швидко брата в домовині
З гостей на цвинтар понесуть?..
Це – про крайній варіант внутрішньонаціональної неприязні, одноплеменського розбрату, наявність якого в нинішньому нашому житті годі заперечити. А поза тим – скільки ж спостерігаємо в Україні елементарної розз’єднаності, неузгодженості, нескоординованості у діях, дрібничкового вождизму, амбіційності! Ситуація у національно-демократичному, державницькому таборі напередодні березневих виборів 1998 року – страхітливий і найзастережливіший цьому доказ. Скільки було спроб з боку позапартійних осіб, як-от Патріарха Філарета, письменника Ю. Мушкетика, академіка Я. Яцківа, все ж таки поєднати тих, програмові засади котрих практично не відрізняються! І, по суті, – намарне. Щобільше, дехто з тих, хто й підписав відповідний меморандум, все ж продовжував "нишком у куточку // Гострити ніж на брата"… Чому ж не беремо до глибин душі найсокровеннішу Шевченкову молитву, чому даємо змогу недругові користати з нашої національної роздрібненості та здобувати в Україні все нові й нові плацдарми? Фактично бо ми самі сьогодні спородили ситуацію, за якої ті партії, які не справдили високої національної місії, мусимо, разом з більшістю лідерів, силами національно свідомої громадськості відправляти у відставку та найпришвидшеніше створювати потужну об’єднану українську партію чи бодай згуртовану коаліцію партій – ту, яка зсолідаризує всіх, для кого над усе одне – Україна як національна держава.