Розмова за пільговим тарифом

Сторінка 2 з 3

Рей Бредбері

— Доброго ранку, Бартон! Говорить Бартон. Сьома година. Ану, вставай, піднімайся!..

Знову!

— Бартон? Говорить Бартон. Опівдні ти маєш поїхати до Марс-Тауна. Встановиш там телефонний мозок. Хотів тобі про це нагадати...

— Дякую. Знову дзвінок.

— Бартон? Це я, Бартон. Пообідаємо разом? У ресторані "Ракета"?

— Гаразд.

— Там і побачимось. Бувай!

Дз-з-з-е-е-н-н-нь!

— Це ти? Хотів підбадьорити тебе. Вище носа і так далі. А щсяк завтра по нас прилетить рятувальна ракета?

— Авжеж. Завтра — завтра — завтра — завтра... У трубці клацнуло.

Але роки перетворились на дим. Бартон сам заглушив підступні телефони і всі їхні хитрі репліки. Тепер телефон повинен був викликати його тільки тоді, як йому мине вісімдесят, якщо він ще буде живий. І ось сьогодні він дзвонить, і минуле дихає йому у вуха, нашіптує, нагадує...

Телефон!

"Нехай дзвонить. Мені ж зовсім не обов'язково відповідати", — подумав він.

Дзеленчання!

"Це ніби сам із собою розмовляєш, — подумав він, — Але є різниця. Господи, яка різниця!.."

Він відчув, як його рука сама підняла трубку.

— Алло, старий Бартон, говорить молодий Бартон. Мені сьогодні двадцять один! За минулий рік я встановив голоси-мозки ще в двохстах містах. Я заселив Марс Бартонами!

— Так, так...

Старий пригадав ті ночі, шість десятиріч тому, коли він мотався по горах і долинах у машині, набитій різною технікою, і насвистував, щасливий. Ще один апарат, ще одне реле. Хоч якесь заняття. Дотепне, незвичайне, сумне. Приховані голоси. Приховані, таємні. У ті молоді дні смерть не була смертю, час не був часом, а старість здавалася тільки смутною луною з глибокої прірви років, що лежали попереду. Молодий ідіот, садист, дурень, який навіть гадки не мав, що врожай доведеться збирати йому самому...

— Учора ввечері, — сказав Бартон двадцяти одного року, — я сам сидів у кіно серед безлюдного міста. Прокрутив давній фільм з Лорелом і Гарфі. Ох, і насміявся ж!

— Так, так...

— У мене народилась ідея. Я записав свій голос на одну й ту ж плівку тисячу разів підряд. Запустив її через гучномовець — звучить, як тисяча голосів. Гомін юрби, виявляється, заспокоює. Я так усе влаштував, що двері в місті грюкають, діти співають, радіоли грають, і все автоматично. Якщо не дивитись у вікно, тільки слухати, тоді здорово. А визирнеш — ілюзія зникає. Мабуть, починаю відчувати свою самотність...

— Ось тобі й перший сигнал, — сказав старий.

— Що?

— Ти вперше зізнався собі, що самотній...

— Я провів досліди із запахами. Коли я гуляю безлюдними вулицями, з будинків долинають запахи бекону, яєчні, риби. Все з допомогою захованих пристроїв...

— Божевілля!

— Самозахист!

— Я стомився...

Старий різко поклав трубку. Це вже занадто. Минуле навально котиться на нього...

Заточуючись, він спустився по сходах на вулицю.

Місто лежало в пітьмі. Не горіли великі червоні неонові вогні, не грала музика, не носились у повітрі кухонні запахи. Давним-давно закинув він фантастику механічної брехні. Слухай: що це — кроки?.. Запах! Ніби суничний пиріг... Він припинив усе це раз і назавжди.

Він підійшов до каналу, де зорі мерехтіли в тремтливій воді.

Під водою, шеренга до шеренги, мов риби в зграї, іржавіли роботи — механічні мешканці Марса, яких він створював протягом багатьох років, а потім раптом усвідомив моторошну безглуздість того, що робить, і наказав їм: один, два, три, чотири — рушати на дно каналу! І вони потонули, пускаючи бульби, як порожні пляшки. Він знищив їх усіх і не відчув докорів сумління.

У неосвітленому будиночку тихо задзвонив телефон.

Він пройшов мимо. Телефон замовк.

Зате попереду, в іншому котеджі, задеренчав дзвінок, неначе дізнався про його наближення. Він побіг. Дзвінок лишився позаду. Але на зміну прийшли дзвінки — у цьому будиночку, в тому, тут, там, скрізь! Він кинувся геть. Ще дзвінок!

— Гаразд!— закричав він у знемозі. — Гаразд, іду!

— Алло, Бартон!..

— Чого тобі?

— Я самотній. Я існую тільки тоді, коли говорю. Отже, я повинен говорити. Ти не можеш примусити мене замовкнути.

— Дай мені спокій! — з жахом вигукнув старий. — Ох, серце...

— Говорить Бартон. Мені двадцять чотири. Ще два роки минуло. А я все чекаю. І мені дедалі самотніше. Прочитав "Війну і мир". Випив річку вина. Обійшов усі ресторани — і в кожному був сам собі офіціантом, і кухарем, і оркестрантом. Сьогоднітраю в фільмі в кінотеатрі "Тіволі". Еміль Бартон у "Даремних зусиллях любові" виконує всі ролі, деякі в перуках!

— Перестань мені дзвонити, або я тебе вб'ю!

— Тобі мене не вбити. Спершу знайди мене!

— І знайду.

— Ти ж забув, де ти мене заховав. Я скрізь: у кабелях і коробках, в будинках, і вежах, під землею. Давай!.Вбивай! Як ти назвеш це? Телевбивство? Самогубство? Ревнуєш, еге ж? Ревнуєш до мене, двадцятичотирирічного, ясноокого, сильного, молодого... Гаразд, старий, значить, війна! Війна між нами! Між мною — і мною. Нас тут цілий полк усіх віків проти тебе, єдиного справжнього. Оголошуй війну!

— Я вб'ю тебе!

У трубці клацнуло. Тиша. Він пожбурив телефон у вікно.

В опівнічний холод автомобіль пробирався по глибоких долинах. На підлозі під ногами були складені пістолети, гвинтівки, вибухівка. Рев машин відлунював у його всохлих, зморених кістках.

"Я знайду їх, — думав старий, — знайду і знищу всіх до одного. Господи, і як він тільки може так поводитись зі мною?"

Бартон зупинив машину. Під вечірнім промінням лежало незнайоме місто. Вітру не було.

У закляклих руках він тримав гвинтівку. Дивився на стовпи, вежі, коробки будівель. Де ж заховано голос у цьому місті? Он на тій вежі? Чи на цій? Стільки років минуло!.. Він судорожно повів головою в один бік, в другий... Підняв гвинтівку-вежа розвалилася з першого пострілу.

"А треба всі, — подумав він. — Доведеться зрізати всі вежі. Я забув, забув! Надто давно це було..."

Машина рушила безгомінною вулицею.

Задзвонив телефон.

Він кинув погляд на вимерлу аптеку.

Апарат!

Стиснувши пістолет, він збив пострілом замок і зайшов усередину.

Почулось клацання.

— Алло, Бартон! Попереджаю: не намагайся зруйнувати всі вежі чи висадити їх у повітря. Сам собі переріжеш горлянку. Схаменися...

У трубці клацнуло.