Він нічого не бачить??
...Ні, він бачить... Він внутрішнім зором бачить більше, аніж інші, аніж цілий світ. На пукатому, колись гордому, а тепер безокому чолі хвилями сходяться тугі й глибокі зморшки, і товпляться... І вже не можуть розійтись. Так, либонь, товпляться думи... Дивиться назад, в минуле, і дивиться вперед — в майбутнє, напруженим внутрішнім зором...
Вони зустрілись в убані, в центрі Берліну, вірніше, під центром Берліну, в підземних провулках, сповнених грохоту останнього страшного побоєвища, — командир дивізії без назви (просто "Н/Н" —) степовик Сашко і командир дивізії з армії "Ґрос Дойчлянд" — Матіс таки...
Зустрілися... І перший власноручно обсік другого з скоростріла, — обсік його кругом, як обсікають дерева з угілля, але не втяв душі, — пустив живим, сказавши великодушно: — "А тепер іди... Живи собі". І сам пішов... Пішов, далебі, назад... десь у свої степи... Похмурий і страшний в своїм непогамованім гніві... Так, він пішов готувати грізний реванш, — останній реваш, за ОЛЬГУ, за ВСІХ і за свого брата Комбриґа...
"Ґрос Дойчлянд" розлетілася, як розлетілися Матісови руки й ноги.
Лишився цурпалок... Він лежав і кліпав блакитними очима без скарги й відчаю, сприйнявши все, як справедливу винагороду невідомої, але могутньої всевидящої Немезиди... Обсічені конечності йому ампутували чиїсь санітари, а блакитні очі випекли вогненні віхоли, що нестримно клекотали над Берліном...
І тепер от він — рештки, що лишилися від гордого красеня — куций, безпомічний цурпалок — стоїть у візочку на розпутті, біля камплички, мов би мумія, і не бачить навіть власної матері, що вклякає перед образом Марії. Але він бачить більше. Обернений лицем на схід, він дивиться порожніми очицями туди, де сходить опалове сонце над згарищами, ловить розкритими устами проміння і жде, занурений у свої думи. І бачить ще вогнений шал бурі, спиненої на половині. І відчуває тишу передгроззя... І жде. Терпляче й переконано в неминучості завершення. Жде. Мимо проходять години й люди, десь назрівають події, десь світ вагітніє грозами, а він вже нічого не хоче... Він лише хоче і жде Правосуддя. Виглядає його. Дивиться-дивиться, напружується всіма рештками свого єства... — і він бачить його...
Воно чигає, з незабутнім обличчям того месника і судії — того доброго та й невмолимого, безстрашного степовика, — довготерпеливого в своїй доброті і нестримного в своєму всесокрушающому гніві, що здібен нагло проломити грудьми найнепробійніші твердині і кинутися в них, як сама кара Божа, а з ним тьми і тьми їх... Таким мусить бути Правосуддя, невблаганне і неминуче... І він бачить його...
І він бачить і того другого винуватця перед Історією — бачить як він іде до фінішу з Домоклевим мечем над головою... Зближається година і — меч впаде!..
...Відчуваючи, передбачаючи те, солодко завмирає серце й тремтить в цурпалкові...
Меч впаде... і тоді вони вдвох уже стоятимуть отак у візочках на перехресті і порожніми очицями дивитимуться одне на одного через простори... дивитимуться в себе... дивитимуться в минуле... дивитимуться на Неї...
Вона їм стоятиме в глибоких ямах очиць, незрівняна і ганебно поругана, — стоятиме, як вічний докір, як апотеоза їхньої ницости і підлоти, і як прапор неминучої відплати... Відплата зближається, і він її жде...
Він те бачить...
Він в те вірить...
Він того хоче...
І він те на собі відчуває...
Як відчувають дві матері, вклякаючи перед образом Марії, і як завтра відчуватиме третя.
Передрук здійснено за виданням:
Багряний І. Розгром: Повість-вертеп. — Б.м.: Прометей, 1948. — 125 с.