ОЛЬГА стоїть, лицем наставившись в небо... Якась жінка підбігла і накинула на неї шмат ряднини... Але підійшов німецький вояк і здер ту ряднину геть... Далеко виє сирена... Хтось голосить:
— Ого-го-го... Тікають... "Диви!.." Санчатками... "Як старці вже..." Ой, Боже, Боже... Навіщо ж вони її... (такі блукаючі, злорадні і тихі розпучливі голоси).
2
До помешкання засапаний вбігає МАТІС... З костуром, з рюкзаком за плечима.
Він уже не в пишній формі фельдкоменданта. Розхрістаний, забрьоханий, в пошматованій, брудній одежі. Не голений, з забинтованою ще й не покритою головою. Безмежно вимучений. Став посеред хати, озираючись блукаючим поглядом...
— "Що це?!. Де ж ВОНА?!.. Я мушу її бачити... Мушу!.. Фу-у... Все пропало!!. Повний розгром!., (кидає костур, зміненим голосом:) — Але... Я — живий!.. (Мацає голову і радісно сміється) — І я додержав слова... зайшов... Тепер я вже додержу слова (заглянув у сумежну — за сценою — кімнату; вернувся і став розгублений:) — Що це?..
Раптом глянув у проломину. Аж ступнув наперед. Протер очі...
— Фрау Ольга!!.— вигукнув нагло потрясений. І відсахнувся.
— Так... Фрау Ольга!!. — поточився і обперся об рояль, тупо глядючи просто себе, а тоді знов у проломину, туди, на "мармурову" жінку, не в силі одвести очей.
— ...Фрау Ольга...
і прошепотів з, непідробним жалем, майже розпачем:
— "Королева"...
Тремтячою рукою обмацав кишені, ніби злякавшись чи не загубив щось... Ні, не загубив... Довго і гарячково нишпорив в грубому кишеньковому папірнику... Знайшов!.. Довго дивився на знимку і рука йому тремтіла, тримаючи... Потім старанно сховав... і перевів очі на площу... та й враз закрив ті очі ліктем:
— Безглуздя... Яке потрясаюче безглуздя!!. І засміявся гістерично:
— Ха-ха-ха-ха.., От... (і знову сміявся, і простіг руку туди, до неї:) Ти мала рацію, фрау Ольга!.. Ти мала рацію!.. І ти й тепер маєш рацію от, така горда...
Біля фігури скупчились кілька вояків. МАТІС, шарпнувши за автоматичного пістоля, закричав несамовито:
— Раус!!. Раус!!.
Але враз махнув рукою, саркастично:
— Цу шпет... Ес іст цу шпет майн лібер гер... Хм... Це називається "перемогли"... Ха-ха-ха!!. Розтоптали, розчавили, постріляли і виставили оголену перед цілим світом — дивіться!.. Ось де довершився, весь геній тисячолітньої культури і вся найграндіозніша мілітарна міць!.. Ось для чого Німеччина не їла масла 10 років!!. Ха-ха-ха... (прошепотів трагічно) — І ось де ми зломили собі хребет. Так... (дивиться якийсь час погноблено, тре очі) — Яка неймовірна трагедія!... (саркастично) — Ось це мусить бути пам’ятником, апотеозою цієї війни. Ха! Досягнення двох мілітарних потуг... Що?!. (шарпнувся) — Це ми?.. Так, це ми!.. Але й вони. І вони Фрау Ольга! І вони! Ти їм скажеш... ВОНИ там ідуть, маршують за нами, як перше ми йшли за ними... через твою голову... Це вони ідуть, щоб на довершення, ха-ха-ха, Тебе ще повісити... (павза) — Тож ти стоїш отак не день, ти стоїш отак десятиліття... Я знаю... Ми лише прислужилися — унагляднили... (мацає голову, тисне на скроні).
Ах, все йде в прірву... Фрау Ольга! Твоя правда. Ми котимось у прірву... Тепер ясно, — ми котимось... у прірву... А над прірвою стоїш ти і ніхто не годен тебе туди зіпхнути...
(сміється глумливо, дивлячись на свої чоботи)
Дві... Дві найбільші мілітарні потуги світу не могли дати з тобою ради — упокорювали, нагинали, ставили на коліна... А Ти все була горда... І от — нарешті поставили... І ти стоїш... Але — стривай... Момент... Де ж її дитина, син?.. У неї ж був син!..
(озирається, підіймає якусь дитячу ляльку, розтрощену й поковеркану, тримає її в руках... Оглядає всі речі... Дивиться на портрет її мужа, взявши з столу, і обережно кладе назад, кладе на стіл поламану іграшку і, повівши очима по хаті, тихо починає виходити... Шепоче:)
— Ні, і Ми, і Вони — безсилі Тебе подолати... І Ми, і Вони пописалися ось так... На цілу Історію. Але — й тільки... Крапка. І зветься та крапка — "ганьба на віки вічні"...
(Хапливо поправляє рюкзак і бандаж на голові... Бере костур:)
Прощай, фрау Ольга!.. (стоїть, дивлячись туди, в проломину, завмер, не в силі відірвати очей... навіть не чув шелесту за собою).
3
До кімнати увійшла МАТИ Ольги з клуночком... Змарніла, бліда, згорблена, але стоїчна в своєму горі. З нею, тримаючись за руку, БОРИС.
МАТИ тужно глянула в куток, де висів вцілілий образок Марії, і впала на коліна:
— Мати Маріє!.. Мати Маріє!.. (і прошепотіла) — Куди ж?!. (та й забилась в мовчазному риданні).
МАТІС обернувся:
— Син!.. О, майн... майн кінд!..
БОРИС ухопився рукою бабусі і стояв нахмурений, дивлячись великими, розумними очима, повними сліз, на Матіса усторч...
МАТ1С зробив крок вперед...
БОРИС зробив крок назад... і не зводив тих очей, мерехтливих, трагічно розширених, мовчазних, але ненавидящих.
МАТІС приголомшений став, як укопаний, — не витримав погляду:
— О, майн Ґот!.. (провів рукою по обличчі) — Х-ха... Ось... (враз збагнув найтрагічніше, найстрашніше у всьому цьому... Очі йому заблукали гарячково. Потрясений тією думкою, він її прохрипів схвильовано, пророче й гірко, як власне прокляття:) — Так, так... Ось!-
Батька замучили ВОНИ...
Матір замучили МИ...
А обоє ми будемо прип’яті до ганебного стовпа Історії НИМ!!.
І, задкуючи-задкуючи, помалу вийшов геть.
Вийшов. Щез.
4
МАТИ, стояла, вклякнувши... І навіть не бачила Матіса...
БОРИС тримав її рукою за плече і дивився в проломину, де щез Матіс і де в далині маячив трагічний сильвет його матері з обличчям, піднесеним до неба.
........................
...Людський цурпалок випліває з імли, обсічений кругом — лиш тулуб і голова та й, та безока з чорними дірами, замість блакитних очей — він випливає з хаосу... Його вивозить в візочку старенька-старенька матуся до камплички, що стоїть на перехресті шляхів Баварії. Вивозить до камплички і ставить, а сама вклякає перед образом Марії з дитям. Безпомічна й безпорадна, така мовчазна і тиха в свіїй журбі, старенька матуся.
А цурпалок сидить у візочку... Теж мовчазний... Нерухомий... Дивиться порожніми очицями десь у безвість, дивиться тими чорними дірами й дивиться ротом, туди, до сходу сонця...