Це покоління витримало всі проби і стоїть понад страхом смерти, прикриваючи грудьми пошарпаний бурями стяг в бризках крови перших хоробрих, пориваючись таки його розгорнути до великого бою.
З усіх точок земної кулі, з усіх прірв і баюр, нахиливши уперто голови, вони пориваються до одної точки, вони звернені до неї зором, вони стремлять до неї серцем. І ім’я їй — Вітчизна, зібрана в одному гордому слові.
Ідучи по світах, я відчуваю їх поруч, я відчуваю їх подих, я відчуваю їх голос, я дивлюся їм в очі, я читаю їхній усміх — і окрилене серце закипає снагою. Втома і розпач обертається в гнів і вогонь. Упавши, я знову підвожусь і йду... Йду... Уперто зціпивши зуби... Крізь хаос і безглуздя. Крізь мряковиння мерзости й підлоти. Наставившись зором понад усім на них...
Біль їхніх страждань і полум’я їхньої правди присвічує мені в цім страшнім мряковинні.
Осанна вам!.. Осанна вам — безіменні герої і мученики. Вам — кинені історією і цілим світом напризволяще й наругу. Через муки і смерть, через остракізм, призирство і зраду, через мряковиння ницости і братовбивства й через "анатему" клікуш і фарисеїв, через тяжку Голготу — час вашого тріюмфу гряде.
Все ж таки він гряде!
III
Приходить ніч — і сон утікає з очей. Я змикаю їх — накриваю тяжкими повіками. Я заслоняю вогонь, що пече їх і сліпить з середини, — і не можу його заслонити.
Напружені нерви вібрують і дзвенять. Дзвенять, як дроти на роздоріжжях Вітчизни, утікаючи в далину, заткану маревом. Дзвенять, як ті сосни з пекучих новель трагічного герольда великого "Завтра", — буревісника й вчителя. Дзвенять, як ціла трагічна і жаска моя епоха... Вібрують, як ціла моя Вітчизна в громах і експльозіях, і в тиші зловісного передгроззя, чорного межичасся...
Перед внутрішнім зором, як в сліпучім калейдоскопі, пропливають марева... Не марева — документальні і тим потрясаючі фільми, блискучий хаос, ім’я якому "Історія"... Так, вже Історія, вчорашній день моєї Вітчизни... А в нім — моє покоління. Моє зацьковане, моє стероризоване, обложене трикутником смерти, здане на самого себе, поставлене віч-на-віч перед апокаліптичними ворожими силами без виглядів не тільки на перемогу, а навіть на збереження, і все ж таки зухвале моє покоління. Зухвале трагічною зухвалістю приреченого і уперте безоглядністю протестуючого...
Фільми біжать сліпучим хаосом — паралельно, навскіс і зустрічно, напливаючи й перетинаючись блискавично-мінливими кадрами. Вони товпляться, налізають один на один... І годі вправити все те в систему. Це повінь. Вона плине з гуготом десь з макабричної темряви й щезає в темряві, в чорнім проваллі. І лише потрапивши в поле прожектора — в сяйво гарячкового внутрішнього зору, враз загоряється блиском, мерехтить і вирує, спадає каскадом подій, деталів, облич...
Епоха... Вибігає деталями й ударяє ними сліпуче, нагромаджує, монтує з них цілість... Та й знов розсипається виром. Лише окремі з них довго бренять ще, полишивши слід за собою.
…………………
...Над сонячним морем летить альбатрос... Мов блискавка, перетинаючи сонячні промені, він загинає спіраль над крейсером, що носить ім’я моєї Вітчизни, обходить наструнені щогли, і прапор за ним поривається в небо... Погойдуючись над безоднею, над розгойданим малахітом провалля, сталевий чорноморець, гордий чорноморець наставився жерлами німих гармат в імлисті обрії, примружився зором нашорошених ілюмінаторів на сизий контур берегів і таємниче мерехтить в напруженій тишині передгроззя... Запанцерований. Мовчазний. Загадковий. Тривожачий своїм сталевим таємничим полиском...
І кричать стрижі, і мечуться меви й ластівки над реями, збентежено в’ються і всі разом припадають до рей. Чіпляються на них і на троси... І кричать розпучливо, товпляться і кричать...
А на палубі, білий, як мева, походжає штурман. Юний і похмурий штурман... Поки заступати на вахту, дивиться в загадкову далину, дивиться як бриє крилом альбатрос, і, приклавши руку до брів, насвистує зухвалу мелодію... Відважний вихованець штормів і бур і сміливий піонір майбутніх, вимріяних, ще не бувалих рейсів. Він дивиться в далину і сам себе бавить задумливо:
..."Чудесні дива ходять по морях..."
……………………
...Гудуть вентилятори. Висять гамаки над прольотами межи сходами всіх шести поверхів... Сліпуче сяють молочні пухирі в стелі й на стінах... Штурман босий і напівголий іде по тяжких ґранітових сходах, скроплених краплями його ж крови, що стікає йому з уст, з побитих рук і ніг, лишаючи слід там, де він пройшов... Іде, заклавши руки назад, оточений трьома "заплічних діл" майстрами й конвойними...
Це він робить вже стодвадцятий рейд по цих сходах, проходячи повну програму мук т. зв. "Великого конвеєра" в універсальній катівні УГБ... Зціпивши зуби, іде по вертепу новітньої, жорстокої інквізиції — по Голготі сміливих, волелюбних і гордих... Такий же замріяний, незламний і затятий, як... як моряк з крейсеру, що носить ім’я його Вітчизни...
А потім...
………………………
Завиває вітер і сліпуче мерехтить сніг... Стріляють дерева, розриваючись на п’ятидесятиступневому морозі, і стовпами стоять блискучі пилинки до самого неба...
Штурман "грає на баяні" — (пиляє ліс)... З такими як і сам тягає велику пилку в глибоких снігах, на сибірській каторзі... Убраний в лахміття і нужу, на такім лютім морозі, як сама люта епоха, — грає він ось так "на баяні" й підспівує... І насвистує ту саму зухвалу мелодію — мелодію замріяного чорноморця... І дивиться на сліпуче сонце, приклавши руку до брів, і посміхається в лискучу морозяну імлу:
— "Чудесні дива ходять по морях..."
………………………………
Маленькі деталі. Дрібні кадри, вихоплені з грандіозної епопеї, з хаотичної і страшної цілости.
Фільми біжать і міняться. І пересновуються, і перехрещуються...
Плинуть обличчя і руки, і усмішки, і гамір великих товпищ, і шелест самотніх келій... Великі події й дрібні епізоди... На весь світ відоме і нікому не знане... Тра-гічне і смішне, величне й ганебне, героїчне і підле...
Від давноминулого до недавнього, до того, що зроджує найбільший біль і найгостріше підстьобує нерви.
Я намагаюсь вхопити кінець і ввести все якось в систему, укласти в рямці послідовности, — бодай частину, бодай один акт, бодай одну сцену з тієї велетенської епопеї, з тієї історичної вистави, що нагадує собою дивовижний вертеп. Бодай останню, таку пам’ятну мені сцену. Заключний акт.