ОЛЬГА сміється:
— Від новоявленого Ромео слуга... Від того Матіса ж...
КАТРЯ:
— Аж дві кульки було!.. Ось глянь — (показує на долоні дві кульки) — Німецькі... (завиває в папір і ховає в кишеню, до Ольги) — Я чула все... І ти думаєш, що він таки зігне шию і перепросить тебе... селянську дочку?..
ГРИЦЬ філософськи — насмішкувато:
— Любов — сильніша за все, мала... (глянув на Катрю й на Максима, мовляв — "будь ласка, спитайте самі себе").
КАТРЯ посміхнулась про себе; до Ольги:
— Ти думаєш, що він закохався?
— А чому б ні? (іронічно).
ГРИЦЬ, глянувши мистецьким оком на сестру:
— Дійсно... А якщо не закохався, то він тоді справжній осел...
ОЛЬГА сміється загадково та:
— ...І тепер от його точить ущімлений гонор... Ха!... Він замірявся стеком на тебе, на нас, а виходить, що покищо одхвиськав сам себе...
— Так то так... Але ж... Ой, Ольго, не бався з вогнем...
— Ти хочеш сказати, з кулею, з мотузком, з баґнетом?..
— Коли хочеш — так...
ОЛЬГА так само, як Гриць перед тим, філософськи — насмішкувато:
— Ну що ж... Так вже давно ведеться — де велика любов, там неодмінно хтось когось убиває... Отело он коли ще зарізав свою любов... Чи як там було, Грицю?.. Гу, а Матісові — і Бог простить, це його фах... (сміється)
— Але думаю, що він обеззброєний... і вже не підійме тут пужална... (цитує іронично) — "ЛЮБОВ ОШЛЯХЕТНЮЄ НАВІТЬ БАНДИТІВ і РОБИТЬ З НИХ ПОЕТІВ"... — так ніби, Грицю?..
ГРИЦЬ:
— То залежить від бандита...
КАТРЯ стривожено:
— Але як він ітиме задалеко?.. Не забувай, що він завойовник...
ОЛЬГА в тон.
— Не забувай, що я — твоя сестра Ольга... (пхикнула гордо) — В кожнім разі я не збираюся бути ані долметчером, ані Марусею Богуславкою, ані навіть тією Султаншою Роксоляною... (та й засміялась) — Я не можу їм тепер оголосити війну збройно, але зате я оголошую війну іншу, якої ніякими гарматами не виграєш... Це йому не з пукавки стріляти і не стеком хвиськати... Анум вечеряти!.. (закінчила несподівано).
Саме увійшла МАТИ, лаштуючи стіл до вечері...
14
МАТИ внесла вечерю й поставила її на стіл... Варена картопля в лушпинні, хліб, сіль і чай... ОЛЬГА, розшаркуючись галантно:
— Нум, — барони й баронеси!.. Генерали й професори!.. — Українська єдина і безсумнівна аристократіє!.. До картоплі!!.
Всі сідають кругом столу. Катря любовно допомагає Максимові... Мати теж у гурті... Беруться до їжі, орудуючи виделками, ножами й щелепами.
МАКСИМ дивиться на всіх і від зворушення аж заїкається:
— Бож-же мій... Я — між вами!.. І... (здивовано) — Всі живем...
ОЛЬГА:
— Живем, Максиме!.. Живем... І житимем... І тільки МИ житимем... Наїдайся лишень, товаришу Комбриг! а решта — все тим часом єрунда...
ГРИЦЬ — дивиться на Ольгу, потім на всіх, на свою єдину руку затиснену в кулак — і голосно сміється...
ОЛЬГА:
— Чого ти іржеш?..
ГРИЦЬ, торсаючи чуба:
— Ні таки — ми... (крутить головою) — Ми зовсім, зовсім інше покоління!.. Га!.. Гримить... Товче нас, меле... і — будь ласка... (розводить рукою та й береться знову їсти).
ОЛЬГА:
— Еге ж... Любі мої графи і барони, інженери і майбутні маршали! — не кидайте лушпиння на підлогу, але й не їжте його, бо думка, що там є вітаміни,— абсолютно помилкова, хоч і занесена з Европи... на баґнеті...
КАТРЯ:
— Ви так молотите, друзі мої, наче це вам не картопля, а баронські шнітцелі та фіґлі-міґлі...
ГРИЦЬ і ІНШІ:
— То в нас баронські апетити...
— І геркулесові щелепи...
— І вовчі шлунки...
— І арештанський режим...
МАКСИМ, оглянувши всіх зворушено:
— Наче вві сні... Дорогі мої!.. (і прикладає кулак до грудей, крутить головою... і мовчки береться їсти...)
МАТИ нишком витирає очі, дивлячись на схудлого й блідого суворого Максима...
………………………………
Скінчивши їсти, ОЛЬГА відкриває шухляду і частує Максима сигаретами:
— Це нашого Рафаеля... (підморгує) — щедра плата цивилізованої Европи дикій і нецивилізованій Азії за геніяльні творіння нашого бідного професора і... першого артиста Республіки... Такса офіційна — пачка сиґарет за пачку Сикстинських мадонн з ориґінальних німецьких фото... Чи так Грицю?..
ГРИЦЬ сміється...
ОЛЬГА:
— Чи то пак... обмін продуктами цивілізації — мадонни разом з майстром по десять феніків, сиґарети — по десять марок штука...
І МАКСИМ, скінчивши їсти і слухаючи Ольгу, закурив. Похнюпився. Тяжко зідхнув...
ОЛЬГА:
— Не зідхай, товаришу Комбриґ!.. (зсунувши брови) — Я думаю, що ми таксу змінимо... Чи як?..
МАКСИМ — тре чоло, довго мовчить, погойдуючись і закривши очі...
— Який жах... Ольго!.. Який, який жах... ОЛЬГА здивовано:
— Ти став боягузом?!. (сідає до рояля, задумано щось награє, хмуриться...)
МАКСИМ гірко:
— Я не бачу виходу... Ні, я не бачу перспектив... Руїна... (посміхнувся) — Не даром поети римують — "Україна — руїна..." (зідхнув тяжко). Нема... нема перспектив...
ОЛЬГА звелась, хруснувши пальцями енерґійно:
— Неправда, Максиме!.. Що ти не бачиш — це правда. Але неправда, що їх нема... Перед нами з тобою... беручи в мільйонній цілості — грандіозні перспективи... І ми до них ідемо!.. Тяжко їх проглянути крізь дим і сморід цієї паскудної епохи... Тяжко вірити в них, коли гори жертв заставили обрії... Але вони є!.. І ми до них маршуємо... Гм... Це покищо не марш переможців, ба, це — марш каторжників, але то неважно... Ми маршуємо невблаганно і таки до них... І ми дійдемо, Максиме... Ти — Комбриґ, — і Я.. і Сашко і Остап... і Альоха... І ось Гриць... і Катря... І рештка твоєї бриґади й інших незчислених бриґад... І он вони — (показує на портрети)... Сотні й тисячі нас — вчорашніх пастухів і наймітів, — хіба ми не ті, що маршуємо крізь вітри й бурі... Ми йдем до свого таки... І можна крізь всі ці завірюхи і свист лихоліття прочути нашу ходу, ходу все наростаючим темпом...
Слухай, Комбриґ!.. З нас з тобою без сумніву здеруть шкуру... Нехай... Ще з сотень тисяч здеруть шкуру... Нехай... Але не їм — не цим завойовникам рудим і брунатним — належить майбутнє... НАМ належить майбутнє, товаришу Комбриґ!.. І тому вони з нас з живих здирають шкуру...
МАКСИМ, хвилюючись:
— Слухай, Ольго!.. Це так. Я в це вірю... Але от сьогодні?!. Сьогодні?!. Ах, моя бриґада!!.
ОЛЬГА похмуро: