— "Гей, ви!!. Тоді який же мусить бути комплекс у нас?.. У нас, що піднеслися з пилу і пішли дерзко в історію, і що пройшли через найстрашнішу трагедію і не зломилися?.. Га?!. І не бажають зломитися!.. Га?!!."
КАТРЯ:
— Це, власне, єдине, що мене тримає, — ота страшна упертість, ота затятість безвідчитна й безоглядна, дика, як у того хмеля, що його топчуть, а він таки дереться все вгору, вгору...
— Ото ж... — ГРИЦЬ беретеся до пензля, пахкає люлькою і знову іронічно: — Ну, ось... Гм... Поїхали далі... (малює) — коли я дивлюсь на Комбриґа, на Максима себто, отакого вузловатого, що як дуб вигнався з чорноземлі, — мені уявляються маршали Наполеона... І його — Максимів — комплекс то дійсно комплекс маршала!.. А скільки їх є, Катре!?. Такими я уявляю маршалів нашого майбутнього... Наших... А вони можуть бути тільки наші! Бо поза нами немає нації... Меченосці великих мільйонів...
КАТРЯ, посміхається крізь смуток...
ГРИЦЬ:
— І ось поставім його поруч з "вибраними Богом" оцими Матісами тощо, з полководцями "геренфольку"... Х-ха!!. Але... (зідхає й розводить рукою, зіскочив думкою на інше й знову зідхає) — Але, це дійсно трагедія, що я мушу малювати от всяку пакость, замість малювати маршалів в громі перемоги... Закидуваних квітами з рук малих замурзаних дітей, і дівчат, і, мозолями опанцерованих батьків, і нарешті веселих матусь... Фу-у!.. Аж тоді світ углядів би шедеври, вглядів би чуда ще не баченого Великого Ренесансу... (замислившись, стоїть з пензлем, ворушить бровою)...
КАТРЯ, посміхаючись, жваво запаковує скриньку...
ГРИЦЬ:
— От... А цих — з їхнім комплексом, — ти їх бачила... І ти їх ще побачиш... Вони нас — теж...
КАТРЯ, скінчивши пакувати, чує кроки і швидко, стурбовано приймає скриньку...
2
Входить ОЛЬГА, в плащі, з пуком газет. Кидає газети недбало на ліжко. Весело, роздягаючись:
— Про що ви?.! (підходить до Катрі й цілує її в лоб) — У, моє таке... перелякане...
КАТРЯ:
— То ти не поїхала?!.
ОЛЬГА:
— Я й не збиралася... Що ти?.. А взагалі — це смішно звучить нині — "поїхала". Хіба це поняття можливе для нас тепер? Адже ми приречені вже не "їхати", а ходити, як худоба...
КАТРЯ:
— І ти нікуди не їдеш?..
— Ні... І навіть не йду... А що?
— (тривожно) — Та ж... Ой, не легковаж, сестро!.. Він же тебе доканає...
ОЛЬГА сміється, йдучи до своєї "кімнати" й назад, причепурюючись та причісуючись:
— Ти віриш?.. А де Борис?
— Воює десь... з такими розбишаками, як сам... Вірю...
— А я була на двірці... Військо пруть безперерви... Всі шляхи захрясли... Земля дуднить... Крім того, в місті надзвичайний стан...
ГРИЦЬ:
— Напружуються... Го... Поки нагло не трісне все...
КАТРЯ:
— Ольго!.. їйбо ти, як маленька...
ОЛЬГА бере з рояля зів’ялі квіти і викидає геть до кошика, підходить до Катрі, сміється:
— Моє таке, перелякане... А я не вірю...
— Алеж... Ти забуваєш, з ким справу маєш.
— Ні, добре знаю і саме тому не вірю, щоб він мене доканав...
КАТРЯ дивиться запитливо...
ОЛЬГА:
— Щодо Матіса — не вірю. Поперше — він таки залюблений. А подруге — те саме, що й поперше. Щождо третього — то ця нація шанує і має, як каже долметчер Капка, "респект" коли її добре б’ють... Матіс дістав таке оглушення... Ха-ха-ха... І ще буде довго чухатись. Ви ж уявіть собі — їх вивчили, що вони йдуть у країну нижчих людей, варварів, темних і некультурних дикунів. І тут тобі на! Такий удар! Га!.. Можна сказати, комлексний. Починаючи від Грицевого священнодійства і... Ха-ха-ха-ха!..
КАТРЯ:
— Саме тому... вони нас ненавидять...
ОЛЬГА:
— Іменно. Не іґнорують, а ненавидять... Найсправжнісінькою плебейською зненавистю. Бо знають, що ми сильніші за них потенціяльно, багатші внутрішньо, здоровші морально і духовно, ще й при всьому тому ми молоді і що через те майбутнє належить нам... Нам, а не їм, от...
КАТРЯ:
— Отже ж от...
ОЛЬГА:
— Але не турбуйся. Щодо Матіса — я спокійна. Цей уже не посміє замахнути стеком... Повір... Бо він ще молодий і не без лою в голові, і не без серця... Він дістав такий урок... Інша справа — щодо Ортскоменданта. То безнадійно черствий, тупий і зарозумілий хам. Салдафон. Професійний убивця-рецидивіст без мук сумління... А може й цей... Але чорт з ними...
КАТРЯ:
— Грицю, ти старший і з ясною головою, ти професор... Скажи їй!..
ГРИЦЬ, глянувши з-під лоба на Ольгу, іронічно:
— Катря хоче, щоб я голосніше повторив тобі те, що вона сказала щойно... (малює).
ОЛЬГА:
— Облишім... До того ж — у них зараз все тріщить... їх б’ють... І вони, здається, починають усвідомлювати, чому саме їх б’ють. Всі. І баби горшками... Хоч і пізно, але усвідомлюють, що ось тут, на Україні вони зломили собі хребет... І то непоправно. Він ще тримається купи по інерції, спаралізований, але до падіння вже близько... Вони починають розуміти, де корінь їхньої поразки, чому вони програють війну: саме тому, що нас — велику, многомільйонову і культурну націю — потрактували перед лицем ста інших націй, як худобу, і хотіли списати геть, зітерти з лиця нашої ж землі, плюнувши нам в лице... Ну, й мають...
КАТРЯ:
— Але ж для нас... І так зле — і так зле...
ОЛЬГА:
— Твоя правда... Я й не маю ніяких ілюзій... Ситуація для нас трагічна... Ніби...
— "Ніби?.."
Павза. ОЛЬГА подивилась на Грицеве малювання, на пакунок з медикаментами...
— Так, ніби... Себто на перший погляд... Про що ви тут говорили без мене?
ГРИЦЬ:
— Отам лежать сірники... Припали мені... (ОЛЬГА припалює йому люльку). — От-так собі пускаємо дим у повітря... Мала вичитала в газетах про наше азіятське походження, про комплекс меншевартісности, про нашу інтелектуальну вбогість, зіпсованність і т. д... Та й зажурилась.
ОЛЬГА:
— В українських газетах?
ГРИЦЬ:
— Ні, в "українських", тобто в газетах для українців, писаних ламаною мовою...
ОЛЬГА засміялась:
— Ну, і що?
ГРИЦЬ:
— А я хотів тебе спитати... Як на твою думку?..
ОЛЬГА:
— На мою думку? (махнула рукою) — Вони нас знають так, як і марсіян... А твердять — бо так хочуть. Тільки ж одного твердження мало, треба ще довести... (павза). — Життя їм підсуває інше твердження. І від цього твердження — чужих кидає в сказ, а своїх у піт...
КАТРЯ стримано сміється.