— Ну сів.— Карналь спробував насміятися з дивної церемонності свого завжди веселого зятя.— Сів на так званий стілець, висловлюючись твоїм стилем, що далі?
— Я просив би вас не хвилюватися, Петре Андрійовичу.— Юрій метався по великій кімнаті сюди й туди, лише тепер Карналь звернув увагу, що той у чорному костюмі, в білій сорочці з темним галстуком, щось кольнуло в серце від того костюма й галстука, але знов відігнав лихе передчуття, спитав утомлено:
— Що ви тут натворили?
— Не ми, Петре Андрійовичу. Від нас це не залежить. І ні від кого...
Завжди такий балакучий, Юрій не міг зібрати й десятка слів, тикав і микав, так ніби хтось взяв і за кілька днів підмінив тобі зятя. Нарешті він узяв зі столу аркушик сіруватого паперу, що неприємно жолобився від понаклеюваних на нього рядків телеграфної стрічки, простягнув Карналеві.
Телеграма. Майже без тексту. Для читання немає нічого. Три слова. Чи йому судилося все життя одержувати тільки надмірно лаконічні телеграми? Найрадісніші і найтрагічніші. Він не міг прочитати. Ковзнув поглядом, очі пойнялися чорним туманом, рука тремтіла, все в ньому здригнулося, він раптом став хаотичним склубоченням болю, відчаю, розпуки. Три слова з телеграфного бланка били йому в серце таранами безпощадності, рвали мозок, перетворювали душу на суцільний стогін. Батьку мій... Чи ж я хотів тобі лиха? Батьку!..
Він безсило жмакав телеграму в пальцях, Юрій спробував тихо забрати її, Карналь не віддав. Не наближаючи до очей, майже не дивлячись на бланк, читав ті три слова, так ніби знав їх спервовіку, ніби написані вони були не на казенному папері мертвим апаратом Морзе, а випалені були чорним вогнем у повітрі, у просторі подібно до тих загадкових трьох слів, над якими вже тисячі років б'ється, неспроможне відгадати їхнє приховане значення, людство. "Приїдь. Помираю. Батько".
Не осягнути цих слів, ні примиритися з їхньою кінечністю. Людина безмежна, і все, що загрожує її безмежності, неминуче має бути тобі вороже, чуже й відворотне. Людина безмежна. Але що вона значить у безмежності?
— Телеграма — коли? — через силу промовив Карналь.
— Сьогодні третій день. Людмила з Олексієм Кириловичем поїхали відразу, і тьотя Галя з ними. До Дніпропетровська літаком, а там обком дав машину. Вже дзвонили звідти. Того ж дня й дзвонили. А я тут... Вас... Хотіли дати телеграму в Париж, але Пронченко відрадив... Щоб вас не хвилювати... Він знав, коли ви повернетеся... Там, у селі, теж знають...
Юрій забув про своє "так зване", намагався все пояснити, говорив квапливо, якось мовби винувато, в запобігливості своїй ставав схожий на Кучмієнка. Він, мабуть, знав, що буває схожий на свого батька, і тому намагався боротися з родинним комплексом пустопорожньої балаканини. Карналь упіймав себе на таких недоречних нині розміркуваннях і сам жахнувся холодові людського розуму... Але холод душі твоєї буде такий великий, що не зігрієшся ні на яких вогнищах натхнення, надії й розпачу. Він ухопився за останні Юрієві слова про те, що в селі знають. Про що знають?
— Про що знають? — голосно перепитає, і Юрій ще більше заметушився, заметався,. Карналеві було неприємно спостерігати цю невластиву для зятя біганину, скривився, сказав.
— Сядь. Маячиш перед очима. Сядь і спокійно...
— Машина,— Юрій ніяковів і губився дедалі більше,— машина у дворі... Треба вже їхати... Я забув... Людмила дзвонила годину тому... Звідти дуже важко додзвонитися. Через три комутатори на сільраду... Вони ждуть... А вже дванадцять годин... Вони сказали: до вечора,..
— Що до вечора? — Карналь ніяк не хотів розуміти, що батька вже немає, що телеграму написано в формі неокресленій уже не батьковою рукою, там було тільки вгадане безпомилково батькове бажання, останнє і єдине в ту останню мить, коли він відчув... Та чи й відчув?..
"Колись він так само прислав мені телеграму,— згадав Карналь.— Зламав три ребра. Написав: може, вмру, то приїдь. Я гнав машину за чотириста кілометрів, перевернув усю районну лікарню, а там кажуть: був дід .Карналь, перев'язали йому груди, дали таблетку, він і втік пішки додому. За дванадцять кілометрів. Я до села, підскакую до двору, а батько сидить на причілку, виглядає, коли син приїде..."
Намагався втішити себе цим спогадом, міг би пригадати ще безліч прикладів невмирущості свого роду, поминаючи навіть власну долю, яка була жорстокою, але й милостивою водночас до нього, в глибинах свідомості вже лежала незрушним тягарем думка про батькову смерть, але він ще не здавався, не хотів згоджуватися з неминучістю, намагався втішити, здавалося, не так самого себе, як цього розгубленого, не схожого на самого себе юнака.
— Коли кажеш, що треба їхати, то їдьмо,— майже бадьоро сказав Карналь, підводячись з стільця.
— Може, хоч чаю, Петре Андрійовичу,— знов заметушився Юрій..
с — Пив у вагоні. Навіть снідав. Можемо їхати. Десь по дорозі, коли треба...
Юрій стояв. В очах мав щось незвичне для нього. Благання, чи що?
— Чого ж ти? — подивувався Карналь.
— Костюм. Даруйте мені, Петре Андрійовичу, але, може б ви... костюм?!.
Карналь глянув на себе. Сірий твідовий костюм. Улюблений. І для роботи, і для подорожувань. Згадав і про свій галстук. Заплутаний малюнок. Червоне, біле, голубе. Такий галстук поліпшує самопочуття. Кому, коли й навіщо?
Юрій уже стояв коло Карналя з плащем на руці. Не знати, коли й де взяв. Плащ теж темний, як і костюм. Хто навчив цього завжди легковажного хлопця такої серйозності? Невже справи кінечні можуть впливати навіть на людей найбезжурні-ших?
— Тобі хтось порадив? Підказав? — мимоволі поспитав Карналь Юрія.
— Що? — не зрозумів той.
— Ну, про костюм...
— Дружина Пронченка дзвонила кілька разів. Турбувалася про вас.
— Веріко Нодарівна?
— Так. Вона мені все... по телефону... Ніколи не говорив з нею, не думав, що є такі чуйні люди на світі...
їм обом було легше говорити не про те, що їх чекало, праг-лося, бодай на коротку хвилину, відступитися від страшного, обидва з вдячністю згадували тепер ту, власне, сторонню для їхньої родини жінку, далеку від їхнього горя, але, виходить, і не далеку...
— То мені — темний костюм? — пошепки спитав Карналь, ще на щось сподіваючись і вже ні на що не сподіваючись.