Розгін

Сторінка 158 з 218

Загребельний Павло

Карналь поставив валізу на тротуар, трохи постояв, відчуваючи, ніби молодшає, стає якимсь майже невагомим, ніби космонавт у польоті. Не помітив, що надворі мжичка, ще не холодна, але вже осіння, занудлива, надокучлива. Він радів і мжичці, й коротеньким райдугам, які вона утворювала довкола ртутних світильників, і вологому подиху рідного повітря. Що тобі Париж, і всі замки на Луарі, і всі дива світу, коли ти вдома!

Машина стояла майже коло самого входу. Важкий лімузин масно вилискував чорним лаком, світився хромованими деталями,'номер був той, що його сказала Карналеві чергова. Шофер ходив коло машини, побачивши Карналя, підійшов до нього.

— Товариш Карналь?

— Так.

— З прибуттям вас.

— Дякую.

Шофер відчинив задні дверцята, почекав, поки академік сяде, тоді поклав валізу в багажник, сів на своє місце, відразу рушив.

— Хто це розщедрився на таку карету? — поцікавився Карналь.

— Президент академії. У мене для вас квиток на поїзд. Я тримав на дев'ятигодинний експрес, але довелося обміняти на дванадцятигодинний, теж скорий. За півгодини будемо в Москві, а там вам — ще з півгодини, і вже поїзд.

Карналь подякував, далі їхали мовчки.

У депутатському залі Київського вокзалу Карналь переглянув останні газети, яких у Парижі ще не бачив, в поїзді мав окреме купе, спав міцно, був спокійний і вранці, стривожився вперше тільки тоді, коли на пероні в Києві його ніхто не зустрів. Не зустріли в Москві — це можна виправдати. Він категорично забороняв виїздити йому назустріч, москвичі не могли півночі сидіти в Шереметьєвому, надто ж знаючи Карналеву нехіть до урочистих зустрічань і пустих розбалакувань. Але в Києві?

З посольства мали подзвонити до Москви й до Києва про його прибуття, в Москві, бач, знали, отже, знали й тут. І нікого. Нема вічного Кучміенка, який нізащо не пропустив би такої нагоди. Немає помічника Олексія Кириловича, чоловіка уважливого і дбайливого, та, щиро кажучи, і симпатичного йому. Немає доньки. Хай би не приїхав його некерований зять Юрій, але ж Людмила!

Тим часом когось зустрічали, до когось бігли з квітами, когось обіймали, цілували, лунали радісні вигуки, панувало розчулення, увесь перон був у теплих течіях людських захватів, радощів, сліз привітання, а Карналь незграбно пробирався зі своєю незручною валізою, вугласто розрізав ті течії, відчуваючи себе навперемін то твердим уламком з якоїсь ще нез'ясова-ної катастрофи, то безглуздим злизком холодного айсберга, а то просто самотнім чоловіком, позбавленим віку, становища, навіть наймення.

В метро не знав, куди подіти валізу, незграбно тримав її поперед себе, привертав усі погляди, можливо, його хтось упізнав, може, дивувалися: академік, відомий чоловік, штовхається з валізою на ескалаторах, забитих ранковими натовпами.

Від станції Університетської до Пушкінської вулиці йти було зовсім недалеко, але сьогодні шлях видавався безкінечним, тяжким, навіть виснажливим. Карналь з немалим здивуванням виявив, що він забув уже, як носять валізи, надто ж на такі досить значні відстані, та й не це його пригнічувало. Був увесь розізлеио-напружений, дивувався й гнівався, що ніхто не зустрів його на вокзалі, билася в голові думка про те, що мабуть, щось сталося, надокучлива, настирлива, безсило-нахабна, як осіння муха.

Коли подзвонив удома і замість тихих кроків тьоті Галі, яку привіз із села після смерті Айгюль, щоб порядкувала в його самотнім мешканні, почув, як хтось біжить до дверей, уже не мав сумніву: щось таки сталося і сталося страшне.

Двері відчинилися. В них стояв зять Юрій.

— Петре Андрійовичу,— промимри? він майже злякано.^ добри... З приїздом вас...

Такого Юрія Карналь ще не бачив ніколи і навіть у гадці не мав будь-коли побачити.

— Здрастуй,— сказав він зятеві без особливих сентиментів, яких між ними не могло бути, в чому обидва вже давно переконалися.— Що тут у вас? Невже ніхто не міг зустріти? В моєму віці тягати валізу через усе місто...

Лише тепер збагнув, що міг здати валізу до камери схову. Збагнувши, ще більше розгнівався — не знати й на кого, хотів сказати Юрієві ще щось прикре і несправедливе, бо в такому стані говоряться завжди тільки речі несправедливі, але поглянув на свого зятя і не міг повірити. Той стояв блідий, наляканий, ховав очі, валізу, яку взяв з рук Карналя, тримав точнісінько так, як перед цим тримав її на ескалаторі в метро сам академік.

— Та що з тобою?! — вигукнув Карналь.— Навіщо ти тримаєш цю валізу? Постав. її он туди. Де тьотя Галя? Де Люд-милка? Де мій Олексій Кирилович, зрештою?

— Давайте пройдемо до вітальні, Петре Андрійовичу,— не випускаючи валізи з рук, тихо промовив Юрій.

— Це ти мене запрошуєш? В моєму домі? Чи ви з Людмил-кою вже перебралися сюди, а мене випхали на Русанівку?

— Давайте пройдемо,— повторив Юрій.

— Ти можеш пояснити, чому ніхто...— почав був Карналь, але Юрій винувато похопився поперед нього:

— Я був уранці. Виїхав до експреса. Ви не приїхали. А тоді боявся розминутися. Сидів удома, ждав дзвінка. Машина у дворі. Заправлена. Ми можемо їхати.

— їхати? Куди? Де Людмила? Де тьотя Галя? Що тут у вас відбувається?

Вони вже стояли у вітальні, не сідали, дивна зустріч, дивна розмова, передчуття вже заворушилося в Карналевому серці, але його відтручувала роздратованість.

— Ви посварилися з Людмилою? Чи, може...

Він боявся вимовити слово "розлучилися", лякався самої думки^про те, що його єдина донька могла б поповнити ті сумні статистичні ряди невдалих шлюбних пар, що стали мовби одною з прикмет двадцятого віку. Будь-хто, але ж не його дитина.

— Петре Андрійовичу,— голос у Юрія зривався, брови йому пересмикувалися, ламалися, Карналь міг би заприсягнутися, що на обличчі в зятя відбивається навіть страждання, коли б до Юрія пасувало це слово,— Петре Андрійовичу, я прошу вас... Ви можете сісти? Я прошу вас.

— Та говори вже! — майже крикнув Карналь, але Юрій, видно, бачив для себе порятунок лише в тому, щоб посадовити свого тестя, а може, то його хтось так навчив, і він тепер нізащо не хотів відступитися від заповзятого наміру і без кінця повторював: "Сядьте, я вас прошу, сядьте, Петре Андрійовичу".