Десь у страшній далині ледь мріяв Микола Цуркін, перший механік і перший, сказати б, математик у їхньому селі, бо ніхто в тих краях до нього (та, мабуть, і після нього) не вмів так невимушено поводитися чи то з найскладнішими механізмами чи то з незбагненністю чисел. Найскладнішим механізмом на ті часи в Озерах був, ясна річ, отой настінний годинник, з двома гирками, що все кудись поспішав, широко ступаючи невтомним маятником, але так нікуди й не доходив, лишався на стіні, а коли й доходив кудись, то до своєї зупинки. Щось у ньому заїдало, щось вичерпувалося, завмирали латунні трибки й коліщата, безсило звисав маятник, безглуздою недоречністю вражали мідні ланцюжки з мідними гирками. Господиня бідкалася, що поламалася така цінна річ, билася об поли, те биття об поли ставало чутним мало не на все село, його відгомін доходив і в церковну сторожку, де висипався після нічного сторожування Микола Цуркін, він продирав очі, городами й левадами навпростець, так ніби боявся конкуренції, поспішав до тої хати, де так несподівано й безпричинно відмовила техніка, перед порогом довго сякався і витирав чоботи й носа, входив до хати, вітався, сідав на ослін коло столу так, щоб годинник мати за плечима, показував туди підкористо загнутим, жовтим од тютюну пальцем, зморгував до господині:
— Стало?
— Та стало ж, стало, бенеря його й знає, чого воно стало,-— бідкалася господиня, змащуючи пірцем, умоченим у розтоплене масло, й перевертаючи на сковороді смачний плескавий пиріжок з сиром, схожий чи то на великого карася, чи то на бубнового туза, чи то на ту геометричну фігуру, яку Цуркін бачив на церковних вікнах з кольорового скла, але не знав, як вона може називатися. Та й що там фігура? Пиріжок є пиріжок — ото й усе, а ще коли до нього густої сметани, та чвертку самогону, та...
— То забрати? — вже голосно скивував Цуркін на годинника.
— Еге ж, еге ж, коли ваша ласка, Миколо!
— Значиться так,— доплямкуючи пиріжок, вимазуючи з миски всю сметану, ще раз пересвідчуючись, що ні в чарці, ні в плящці не лишилося ніяких оденків, казав Цуркін,— механізм я заберу, а поки ремонтуватиму, то ти, Векло, чвертку мені щодня, та десяток яєчок, та сала, та паляницю...
Жінка, перелякана його незбагненною технічною мудрістю, лиш мовчки покивувала, стежачи за тим, як Микола вміло розгвинчує щось у годиннику, знімає циферблат, зблискує мідним і сталевим, дбайливо загортає все те складне начиння в брудну хусточку, що її дістає з власної кишені, а не просить у хазяйки, як це зробив би якийсь там голодранець,— сказано: чоловік коло церкви, батюшку щодня бачить, благословення приймає, весь у мудрості.
Лагодження тривало, поки ламався годинник ще в когось. Тоді Цуркін приходив до Векли з невеличким вузликом у руці, клав той вузлик на стіл, розв'язував, висипав на стіл коліщатка й трубочки, розводив руками:
— Розгвинтитись розгвинтилось, а згвинчуватися не хоче.
— Та як же? Що ж воно тепер, Миколо? — бідкалася жінка, а Цуркін був уже коло дверей і кидав звідти суворо:
— Сказано ж: не згвинчується!
Всі знали, що в нього— ніколи не згвинчується, але всі давали йому лагодити зіпсовані "ходики", всі годували й поїли Цур-кіна, бо кожен потай сподівався на чудо: а ось же ні в кого не згвинчувалося, а в мене згвинтиться, отоді всім покажу!
Ще вільніше, ніж з технікою, Цуркін поводився з математикою. Вночі він відбиває церковним дзвоном години, починаючи десь з шостої (коли була зима) або з дев'ятої (влітку), бо ж відомо, що в селі години неоднакові взимку й улітку, а також удень і вночі, власне, вдень там ніхто годин і не лічив, бо вони зливалися всуціль в єдиний відрізок часу від сходу до заходу сонця, лік починався з ночі, а там теж: літні години короткі, їх страшенно мало, а зимові довгі, їх так багато, що нікуди й дівати. В нічних годинах Цуркін часто плутався, надто ж докучали йому одинадцята й дванадцята, набридало бовкати в дзвін, витримувати проміжжя між кожним ударом, щоб люди, бува, не подумали, ніби б'єш на сполох, а заодно ще й рахувати. До десяти Цуркін ще дораховував сяк-так, а далі нападали на нього такі ліньки, що він або ж замість одинадцяти бив дванадцять, гатив і цілі тринадцять. Коли ж парубки, повертаючись з вечорниць, сміялися з Миколи й кричали йому з-за огради, що він ударив лишку, Цуркін якого ніхто ие виховував у дусі критики й самокритики, огризався:
— А ось я вам одіб'ю один раз назад!
І справді, бив і чотирнадцятий раз, з чого можна було зробити висновок, що Цуркіну була приступна ньютонівська ідея симетричності часу, згідно з якою час може протікати в обох напрямках. Озерянські ж парубки стояли на позиціях французького філософа-Тдеалїста Анрї Бергсона, який вважав, що час несиметричний і ніколи не може рухатися в зворотному напрямку, тому ніяк не могли сприйняти Цуркінової ідеї "відбивання назад" годин і звали його пришелепкуватим.
Може, Петько Карналь уже тоді задумався над існуванням позитивних і негативних чисел, спонукуваний до того спробами Миколи Цуркіна надати часові зворотного напрямку? Хоч як там було, але в Озерах люди завжди мали потяг до незбагненного, до роздумів, до розв'язування таємниць природи, і коли не всі могли дорівнятися Миколі Цуркіну в його зухвалих заграваннях з мудрістю й, сказати б, з вічністю, бо час—це завжди вічність, зате ніхто не хотів опинятися в ролі отого чоловіка, що в бога теля з'їв, і міг усе життя битися над питанням, чому Дніпро тече від Кременчука, а не навпаки, чому трава зелена, чому на вербі не ростуть груші, і, звичайно ж, кожен хотів перелічити на небі зорі, не лякаючись марності своїх зусиль і не здогадуючись, що навіть Норберт Вінер колись вмістить у першім розділі своєї "Кібернетики" дитячий віршик про те, що тільки бог може до єдиної перелічити зірки й хмарки на небі, людині ж, замість намагатися охопити своїм розумом безлад, ліпше пошукати якогось ладу в тому безладі, викликати його своїми силами, з чого, власне, й починається так звана наука управління.
З Норбертом Вінером аж ніяк не погоджувався Панько Не-скоромний, який вважав, що на світі все підпорядковане точному розрахунку, все має своє місце, безлад же належить до явищ злочинних, в чому можна було досить легко переконатися на поведінці Панькового сусіда Івана Трохимовича. Все було дуже просто: Панько мав кролів, Іван Трохимович — ружжо дванадцятого калібру. Взимку Іван Трохимович лежав собі на печі, вигріваючись на теплій черені й принюхуючись до смачних пиріжків, які його Палажка витягала на бляшаному листі з печі. Іноді знічев'я Іван Трохимович визирав у маленьке віконечко, з якого було видно йому його садок, а за ним стіну Панькового сарая. Сніг, мороз, все мертве, сумовито чорніють яблуні й груші, аж не віриться, що висітимуть колись на отих покарлючених, як руки в відьми, гілках червонобокі яблука й жовті, завбільшки з глечик для молока, груші. И тут зірке око Івана Трохимовича помічає щось сіре, стрибливе, волохате.