риком, тітки, батькові сестри,— Петюнею, сусіди — дядьки — Петьком, бабуся — Петею, старші за нього хлопці казали зверхньо: Петь, дівчата обмежувалися всього лиш двома звуками Пе, але "е" вимовляли протяжно, ласкаво, так ніби закутували його, в той м'який звук або обіймали своїми ласкавими руками, люди мовби заповзялися перетворити твоє життя на свято, творячи зі звичайного твого імені якесь суцільне сла-вохвальство: Петрусь, Петрусик, Петюник, Петюнчик, Петю-люня, Петюлюнчик, та, на жаль, життя має не саму лиш привабливу сторону, іноді повертається до тебе й суворістю, тоді стаєш просто Петром, Петрякою, Петрилом, Петрунякою, Пет-риндею, Петярою, Петрюкою, Петрієм, Петриндієм.
Будь вдячним і за добре, й за лихе, і за ласку, й за суворість, бо отак, перекидаючи, мов вальок глини з рук м'яких і добрих в шорсткі й грубі, а тоді знов до ласкаво-обережиих, зліпили з тебе те, чим ти є нині, і кинули в безжальні води життя: пливи, борсайся, випливай. Єдина ж міра вдячності: пам'ять.
А те давнє село його дитинства мало такі незглибні скарби для пам'яті, що Карналь нічого не міг забути з минулого навіть тоді, коли давніх Озер нестало, коли в тих місцях розлилося Дніпродзержинське море, а в степу, біля маленького хутірця Педанівки, народилися Озера нові, вже й не звичне українське село, а щось чи то голландське, чи французьке, щось із найвищих світових стандартів: геометричний малюнок вулиць, цегляні будинки, телевізійні антени, мов поменшені копії ейфе-левих веж, колонада Будинку культури, просвічені сонцем поверхи середньої школи, трансформаторні будки, водогін, газові плити, розплановані буйнолисті садки, а між ними покрівлі червоні, зелені, білі, і в таких прекрасних зіставленнях, ніби той, хто їх фарбував, щоразу вибігав на Просяииківську гору, щоб добирати якнайгармоиійпіших сполучень барв. Це було село з мрії, воно відкривалося, щойно ти переїхав через Просяииківську гору, довкола розливався широкими хвилями степ, який далі обривався, а село лежало в степу, точно й дбайливо покладене між горою, яка затуляла його від стугонливих степових вітрів, і безмежним колгоспним садом, що розгонисто застиг понад обривистим спуском до безмежного, як світ, простору, який був колись давніми Озерами, а тепер суцільною водою, морем, могутньою й загрозливою стихією, яка проковтнула все минуле, все, що було, але безсила була супроти людської пам'яті, яка, єдина, володіє загадковою здатністю воскрешати цілі світи, землі й тисячоліття. В Карналевій пам'яті оживали люди, вже давно вмерлі, зниклі навіки стежки, якими ходив до школи (ті стежки так дивно біліли навіть у найщіль-нішій темряві, що їх, мабуть, видно було навіть із космосу), затоплені дороги, де він уперше в житті побачив чорний гримучий мотоцикл, а на ньому Йосипового Грицька, шелестіли вирубані Пудові осокори, коло яких хлопцем пас корови; згадувалися білі високі хмари над степом, коли.він, бувало, носив батькові в поле обід, позираючи то на небо, то в книжку, яку завжди читав на ходу; ще й через сорок років міг би сказати, який вітер віяв у весняних байраках, коли вчителька природознавства повела їх на екскурсію І Грицько Олександров у берестах поцілував Офанову Тоньку; приходили в його пам'ять навіть усі ті тварини, яких уже давно не було на світі і яких, здавалося б, ніхто й ніколи не мав би згадувати: Михайлів вороний жеребець, що ганявся за дітьми, Бувтринова безрога корова, чорний скажений собака, якого дядьки гнали побіля церкви з випущеними рожевими кілечками кишок, і кишки волоклися по пилюзі, й пес ішов покірливо, понуро, тільки по-блимкував закривавленими очима на дядьків, що суворо обступали його з вилами в руках, і псова смерть холодно вилискувала на кінцях гострих ріжків.
І все це було мов живе, мов справжнє, стежки почувалися під ногами, шелестіло листя на давно зрубаних осокорах, тепло горнулася до ніг вода в Брідку, де вони малими ловили раків, тріскотіла молода крига на Поповім ставку, де колись провалився Карналів батько Андрій Корнійович, горіла й досі Миронова хата, яку запалила вночі блискавиця, й хата палала серед потоків дощу з такою червоною несамовитістю, що здавалося, ніби на тому місці прогорить і земля до найглибших її надр; хрипко дихали в залитих росою травах деркачі, лелеки мостили гніздо на неіснуючій Максимовій хаті, галич гамірливо обсідала високі дерева довкола церкви, спаленої ще фашистами, але вцілілої в Кариалевій уяві; загрозливе протиріччя між неконтрольованою стихією згадувань і точно спрямованою життєвою діяльністю виникало для Карналя щоразу, коли він приїздив у гості до батька. Справді-бо: половину свого життя мріяти про згармонійований, впорядкований, прекрасно розпланований світ добробуту й краси, прагнути, щоб усі села стали такі, як його нові Озера, битися за оптимізацію життя у всіх його виявах і забувати про все, щойно опинившись перед тим простором, де минуло твоє дитинство, хапати за руки озерян, зазирати їм у очі, допитуватись: "А пам'ятаєте оте? А згадайте, як..." Карналеві однолітки, старші й молодші озеряни трохи подивовано сприймали вперте повертання дідового Андріє-вого перевченого сина до давно забутого, вигукували, не змовляючись, казали завжди те саме:
— Та що ти, Петрусю, оті стежки, хати та осокори! Ти ж подивися, як зажили! Нам аби оце ще хоч год шість-вісім так пожити, то хоч умирай! Живемо і не віримо досі.
Щоразу на честь синового приїзду старий Карналь скликав гостей, сідали за столами, поставленими у виноградовій (виноград у Озерах!) альтанці, піднімали чарки, молодші міцно кректали, червоніли міцними шиями, по-яструбиному тягнулися до закусок, а старі розчулено зволожували очі, безрукий Якії) Гармаш усе хотів обійняти діда Андрія своєю і-диною рукою, яку зумів вихопити з фронту, вигукував:
— Як гарно, брате Андрію, що ми й досі живем па світі 1 І тоді вже всі починали згадувати: хто не прийшов з війни,
хто вмер смертю своєю, а хто насильницькою, кого вбито, хто втонув, замерз у степу, згорів, учадів, отруївся. І Карналева пам'ять знову мандрувала в минуле, вихоплюючи звідти то одного, то другого, то Васю Бандея, що в сорок першому побоявся добровільно йти разом з Петьком на фронт, а в сорок третьому був мобілізований і загинув на тім боці Дніпра, ще й не встигнувши одержати обмундирування й гвинтівку; то Ванька Кіптілого, що писав, єдиний з-поміж десятикласників їхніх, вірші, а на фронті став кулеметником і сам десь тримав цілу роту фашистських автоматників, поки й не зрешетили його кулями; то Іллюшу Приходька, який не дуже любив учителя й сидів по два роки мало не в усіх класах, а на війні став капітаном і приїхав у сорок п'ятому весь у орденах і в медалях.