Ш в а р ц. Та вже скоро й за північ. Гнітючий сон нас облягає. Вже три доби ми й оком не здрімнули.
Моор Невже цілющий сон і шахраям склеплює очі? Чому ж тікає він від мене? Ніколи не був я ні підлим, ні боягузом... Лягайте спати... Завтра вранці ми рушимо далі.
Розбійники. На добраніч, отамане! (Лягають на землю і засинають.)
Глибока тиша. Моор (бере лютню і грає).
Б р у т
Вам привіт, долини миролюбні, Я — останній з римлян — віддаю. Із Філіпп, де бій точився згубний, Скорбну путь верстаю я свою. Де ти, Кассій?.. Риму вже немає! Війська братнього побито цвіт! В смертній млі притулку Брут шукає, Бо немилий Бруту світ.
Цезар
Хто це гордим переможця кроком З скель стрімких іде сюди? Як своїм не зраджений я оком — Знак то римської ходи. Відкіля прямуєш, Тібру сину? Чи стоїть ще семихолмий Рим? Що я сліз пролив за сиротину — Бо навік прощався Цезар з ним!
Брут
А, це ти, що двадцять три одержав рани!
Хто твою стривожив тінь?
Зникни в Орковій1 безодній твані,
Не радій! Зухвалу мову кинь!
На філіппськім вівтарі залізнім
Ще свободи пломеніє кров.
Рим над Брутом хрипне зойком грізним —
Брута жде Мінос2. Зникай же в пітьму знов!
Цезар
О, удари твойого кинджала!
Й ти, мій Бруте... й ти?
Син... на батька!.. То ж у спадок мала
Вся земля до ніг тобі лягти!
Геть! Ти став великим із великих,
Як залізом батьку грудь пройняв.
Геть! Ридай між скель Еребу3 диких,—
Брут великим з римлян став великих,
ЯІк залізом батьку грудь пройняв!
Геть! І знай, що Лета таємнича
Нас покличе...
Плинь же, чорний мій стерничий!
Брут
Батьку, стій!.. У всесвіті цілому Одного лише я знав
Рівного тобі в усьому,-
Сином ти своїм його назвав. Рим лиш Цезар міг занапастити, Тільки Брут міг Цезаря змести. Шат тирана Бруту не надіти, Разом з Брутом Цезарю не жити,—' Йду направо я, йди вліво ти!
(Кладе лютню і в глибокій задумі ходить вперед і назад.)
Хто буде мені порукою? Усе навколо таке похмуре... заплутані лабіринти... ніякого виходу... немає зірки провідної. Якби все кінчалося з цим останнім подихом, наче пуста лялькова вистава... Але для чого ж ця невситима жадоба щастя? Для чого ідеал недосяжної довершеності? Відкладання нездійсненних задумів?.. Якщо незначний натиск на цю незначну річ (підносить пістоль до обличчя) рівняє мудреця з дурнем, сміливця— з боягузом, людину благородну — з шахраєм? Адже в бездушній природі така божественна гармонія, звідки у розумній істоті такий розлад?.. Ні! Ні! Є щось більше, бо я ще не був щасливим.
1 О р к, у римській міфології,— підземний світ і божество, що ним керує.
2 Мінос, у старогрецькій міфології,— суддя підземного царства.
3 У міфології стародавніх греків Ереб — найпохмуріша частина підземного світу.
ПО
Ви гадаєте — я тремтітиму? Душі моїх жертв!'Я не тремтітиму. (Раптом починає тремтіти.) Ваш моторошний передсмертний зойк... ваші почорнілі обличчя... ваші жахливо зяючі рани —все це тільки ланки нерозривного ланцюга долі, що залежать кінець кінцем від того, як провадив я своє дозвілля, від настрою моїх мамок і вихователів, від темпераменту мого батька, від крові моєї матері. (Охоплений жахом.) Навіщо мій Перілл 1 зробив з мене мідного бика, щоб людство смажилось у моїй розпеченій утробі? (Приставляє пістоль до лоба.) Час і вічність, з'єднані лише одним єдиним моментом!.. Жахливий ключ,— він замкне за мною в'язницю життя і відчинить мені оселю вічної ночі... Скажи мені... о, скажи мені — куди, куди ти приведеш мене? Невідома, жодним вітрилом не омаяна країна. Дивись, людство знемагає від ц і є ї картини, снага смертного слабне, і фантазія, ця пустотлива мавпа почуттів, морочить нашу легковажність якимись химерними тінями. Ні, ні! Мужня людина не повинна спотикатись. Будь чим завгодно, безіменне "п о т о й б і к", тільки 6 моє "я" залишилось мені вірним... Будь чим завгодно, тільки б мені можна бз'ло самого себе взяти туди з собою. Зовнішні явища — це лише забарвлення людини. Я сам собі і небо і пекло.
Коли б ти дав мені одному будь-який спопелілий світ, що від нього ти відвернув свої очі і де передо мною не було б нічого, крім ночі в самотині і вічної пустелі!.. Я б населив тоді цю мовчазну порожнечу витворами своєї уяви, а вічність дала б мені досить дозвілля, щоб розбиратись у заплутаній картині загального нещастя... Чи ти хочеш через все нові й нові народження, все нові й нові видовища нещасть, крок за кроком вести мене... до знищення? Хіба нитки життя, зіткані для мене по той бік існування, я не можу так само легко розірвати, як і цю?.. Ти можеш обернути мене в ніщо, але цієї свободи ти не можеш у мене відібрати. (Заряджає пістоль. Раптом зупиняється.) Невже я умру від страху перед повним мук життям? Невже дозволю я нещастям перемогти мене?.. Ні! Я хочу все стерпіти! (Відкидає пістоль.) Перед моєю гордістю відступлять усі муки! Я довершу свою путь.
Усе більше поночіє.
Герман (ідучи лісом). Тс, тс!.. Як страшно ухає сова... В селі б'є дванадцять... Добре, добре... лиходійство спить... У цій глушині нема кому підслухувати. (Підходить до замку і стукає.) Вилазь наверх, бідолашний пожильцю башти! Твоя трапеза готова.
Моор (нечутно відходячи). Що б це могло означати?
1 Перілл — старогрецький ливарник, що, за переказом, запропонував тиранові Фаларісу (VI ст. до н. ери) мідного бика, в якому можна було смажити живу людину, причому крики її лунали, як ревіння бика.
///
Голос (в башти). Хто там стукає? А? Це ти, Германе, мій
вороне?
Герман. Так, я, Герман, твій ворон. Лізь вище, до ґрат, І їж.
Кричать сови.
Моторошно виспівують, старий, твої нічні товариші... Що, смачно?
Голос. Я страшенно зголоднів. Дякую тобі, господи, що посилаєш мені ворона, за хліб у пустині! — А як моє любе дитя, Германе?
Герман. Тс... тихше! Якийсь шелест... Наче хтось хропить! Ти не чуєш?
Голос. Що? А ти щось чуєш?
Герман. Зітхання в розколинах башти — нічна музика, від якої зуби цокотять і синіють нігті... Чуєш, знов... Мені все здається, ніби я чую хропіння. Та в тебе є компанія, старий... Ой-ой-ой!
Голос. Ти щось бачиш ?
Герман. Прощай, прощай! Моторошне тут місце... Спускайся в свій льох. Твій визволитель, твій месник — там, у височині,.. Проклятий син! (Хоче тікати.)