Франц. Що? Анічогісінько? Подумай гарненько! Що він дуже добре знав старого пана... особливо близько знав його... що він його любить... надзвичайно любить... любить як син...
Даніель. Щось подібне, пригадую, чув я від нього.
Франц (зблід). Чув, справді чув? Розказуй же швидше! Він говорив, що він мій брат?
Даніель (спантеличений). Що, мій пане?.. Ні, цього він не говорив. Але коли панночка водила його по галереї, а я саме тоді обтирав пил на рамах картин,— він раптом спинився перед портретом покійного пана наче громом прибитий. Панночка показала на портрет і сказала: "Прекрасна людина!" — "Так, прекрасна людина!" — відповів він, витираючи з очей сльози.
Франц. Слухай, Даніелю! Ти знаєш, я завжди був для тебе добрим паном, давав тобі їжу й одяг, оберігав у роботі твої старечі сили...
Д а н і е л ь. Господь вам за це заплатить! А я завжди служив вам чесно.
Франц. Саме це й хотів я зараз сказати. За все своє життя ти ні разу мені не суперечив, бо сам добре знаєш, що повинен коритись мені в усьому, що я тобі накажу.
Даніель. У всьому і цілим серцем, якщо воно не йде проти бога й мого сумління.
Франц. Дурниці! дурниці! І тобі не сором? Стара людина, а віриш бабусиним казкам! Годі, Даніелю! Це дурна думка. Адже я тут володар. Бог і сумління мене покарають, якщо бог і сумління існують.
Даніель (сплескує руками). Боже милосердий!
Ф р а н ц. В ім'я обов'язку покори! Чи розумієш ти це слово? В ім'я обов'язку покори наказую тобі, щоб графа завтра ж не було серед живих.
Даніель. Господи помилуй! За віщо?
Франц. В ім'я твоєї сліпої покори! І я правитиму з тебе.
Даніель. З мене? Змилуйся, пресвята діво! З мене? Чим же я, стара людина, согрішив?
Франц. Нема тут часу довго роздумувати,— твоя доля в моїх руках. Хочеш ти до кінця життя знемагати в найглибшому з моїх підземель, де голод примусить тебе гризти власні кості, а пекуча спрага — пити власну сечу?.. Чи волієш краще їсти мирно свій хліб і спокійно доживати свою старість?
Даніель. Як це, пане? Мирна й спокійна старість — для вбивці?
Франц. Відповідай на моє запитання. Даніель. Моя сивина, моя сивина! Фр ан ц. Так чи ні?
Даніель. Ні!.. Боже, зглянься на мене! Франц (наміряючись іти). Гаразд, це тобі справді буде потрібно.
Даніель затримує його і падає перед ним навколішки.
Даніель. Згляньтесь, пане! Згляньтесь на мене! Франц. Так чи ні?
Даніель. Ласкавий пане, мені вже сімдесят один рік! Я шанував батька й матір, і нікого, скільки себе пам'ятаю, і на шеляг не обманув, у вірі був твердий і непохитний, сорок чотири роки у вашім домі прослужив і жду тепер спокійної, блаженної кончини. Ах, пане, пане! (З запалом обнімає його коліна.) І ви хочете відняти в мене останню втіху в годину смерті, хочете, щоб муки сумління отруїли мені останню молитву, щоб я відійшов у
вічність мерзотою перед богом і людьми! Ні, ні, мій любий, дорогий, мій ласкавий пане! Ви цього не хочете, ви цього не зажадаєте від сімдесятилітнього старика.
Франц. Так чи ні? До чого ця балаканина?
Д а н і е л ь. Віднині я служитиму вам ще ретельніше, буду, як поденник, виснажувати в роботі останні сили, вставатиму раніше, лягатиму пізніше... ах! поминатиму вас у вечірній і вранішній молитві, і бог не відкине молитов старої людини.
Франц. Покора — краще за всяку жертву. Чував ти коли-небудь, щоб кат маніжився, коли йому належить виконати вирок?
Д а н і е л ь. Так, так! Але невинну душу загубити...
Франц. Чи не повинен я звітувати перед тобою? Хіба сокира питає в ката, чому так, а не інакше?.. Бачиш, який я довготерпеливий,— я обіцяю тобі нагороду за те, в чому ти й так зв'язаний присягою.
Д а н і е л ь. Але, присягаючи вам, я сподівався залишитись християнином.
Франц. Ніяких заперечень! Даю тобі цілий день на роздумування. Поміркуй ще раз. Щастя чи нещастя — чуєш ти? Розумієш? Найвище щастя і найгірше нещастя! Я винайду нечувані катування.
Д а н і е л ь (після деякого роздуму). Я зроблю це, завтра я це зроблю. (Виходить )
Франц. Спокуса велика, а він не народився бути мучеником за свою віру... Отже, на здоров'я, вельможний графе! З усього видно, що завтра ввечері ви споживатимете вашу останню трапезу!.. Все залежить від того, як на це дивитись, і дурень буде той, хто не дбатиме про свою вигоду. Батька, який, може, випив зайву пляшку вина, опановує похітливе бажання — і з цього виникає людина, а людина ж — останнє, про що думають під час цієї геркулесової роботи. От і мене зараз опановує бажання — і від цього загине людина, і, звичайно, тут більше розуму й умисності, ніж при її зачатті... Хіба народження значної кількості людей не залежить здебільшого від спеки липневого полудня, від привабливого вигляду постільної білизни, від горизонтальної пози заснулої кухонної грації або від погашеної свічки?..] Якщо народження людини є справа тваринної похоті або випадку, то навіщо ж заперечення цього народження вважати за щось важливе? Хай буде проклята дурість наших мамок і няньок, що калічать нам уяву жахливими казками і відбивають у нашому м'якому мозкові мерзенні картини страшного суду, так що мимовільний трепет проймає людину, жах леденить їй кров, спиняє найсміливішу рішучість, і наш ледве пробуджений розум сковують ланцюги темних забобонів... Убивство! Ціле пекло фурій миготить навколо цього слова. А природа просто забула створити ще одну людину, пуповина не була перев'язана, батькові не пощастило весільної ночі — і вся ця гра тіней зникла. Було щось і не стало нічого. Наче це не все одно, що сказати: нічого не було, нічого й не буде,— отже, нема про що й говорити. Людина з твані виникає, бродить деякий час у твані, сама породжує твань і знов у твань обертається, поки, нарешті, не прилипне гряззю до підошов свого праправнука. От і вся пісня — брудне коло призначення людини, отже — щасливої дороги, любий брате! Сумління, цей жовчний, подагричний мораліст, може собі виганяти зморщених баб із борделів і катувати старих лихварів на смертному ложі,— до мене воно ніколи не потрапить на прийом. (Виходить.)
ЯВА ТРЕТЯ Інша кімната в замку. Розбійник Моор входить з одного боку, Даніель — з другого. Моор (квапливо). Де панна?