Та проходящий не обходив, а з переляку вертався назад. І будинки над всією вулицею, набитою народом і його тюремщиками, були у вікнах мертво темні і мовчазно занімілі. А коло самих тюремних воріт світило два ліхтарі і освітлювало дві купки червоноармійців з одного боку входу у двір і з другого. І їх начальник стояв у їх спереду і гукав переднім арештованим:
— Давай, давай жівєй!.. Не астанавлівайся!..
І народ біг у тюремний двір так, що деякі аж падали. І зараз же після вигуку начальника чувся один голос із глибу тюремного двору, а другий від воріт з червоноармійського натовпу:
— Смотрі!
— Є–є–сть!..
І народ арештований біг і біг туди, десь у протилежний бік двору. А там ходили чекісти з ліхтарями і освітлювали напрямок людського руху. Там теж у стіні була відчинена брама, а перед нею стояв поїзд товарових вагонів. І кожний вагон був відчинений тим боком, що від тюремних воріт. І до кожної діри у вагон, коли він рівнявся з тюремними ворітьми, приставлявся дерев'яний, збитий з дощок поміст, щоб входити по йому у вагон. І з обох боків кожного приставленого помосту стояло по одному чекістові, які підганяли людей у вагони:
— Жівєй, жівєй!.. Не астанавлівайся!
І люди лізли по схилених помостах і, нахилившись, бігли туди. І вже аж там коло передніх вагонів, ближче до паровика, гриміли сокири і молотки, забиваючи вагони з людьми. I проходив контроль з трьох червоноармійців і гупав ложжям рушниць уже в забиті двері, переконуючись у міцності забоїв і запорів. І один поїзд відходив, а йому вслід другий приходив.
Тільки із–за церкви Федора люди повільно виринали і повільно вливалися в Дорогожицьку вулицю та й простували, оточені москалями, до тюрми. Вони ішли, обтяжені клунками, неначе та хмара важкою чорнотою, з якої ніхто не знає, що впаде — чи зливний дощ, чи град? І чи лишиться нива поляглою, чи витовченою з покаліченими колосками?.. І цей чорний рух народу за півкілометра перед тюрмою чотири чекісти уповільнювали. І один, тримаючи перед собою список, начитував імена арештантів, а другий йому ззаді присвітлював кишеньковим ліхтариком. А третій, крайній з правого боку, тримав великі собаки на шворках. Одну в лівій руці, а другу в правій. І собаки рвалися з рук і аж гавкали і вищали на невільників з якимсь неспокійним, звіриним залассям. І коли Брус почув його, то здригнув аж до тих глибин, де прокидається містичне почуття приреченості. Таке гавкання і вищання він чув колись у звіринці, коли сторожі розносили свіже м'ясо вовкам, гієнам і лисицям. І ті звірі, що ждали, трималися гопки за дроти і несамовитились. І Брус помітив, що ні одна людська голова не минала байдуже собачого неспокою, а поверталася до його і, мабуть, з тим самим настроєм, який утворився і в Бруса. Бо якби ця звірина не була муштрована призначеним для неї живим людським тілом, то так би не виявила своєї хижості і не рвалася б так із припонів…
А люди ішли та й ішли. І не відгукувалися на чекістські виклики по списку. Тільки, може, через сотню або й дві хтось обзивався із арештованого натовпу. Тоді той чекіст, що був без собак, забирав того, що відгукнувся, і вів у будинок тюрми, у крайні двері, над якими світився ліхтар…
Так. Прийшов слушний час для москаля, і він всіх погнав на смерть, аби самому жити. Погнав усіх в одно місце, тільки різними шляхами. І то так, щоб ніхто ніде не почув по всіх чужих землях і найболючішого зітхання того народу, якого нищить… І Брус зрозумів, що він потрібен серед цього всенаціонального знищення. Він не дурно себе рятує. Його правдиве слово у прийдешньому мусить стати свідком і оборонцем поваленої нації.
І нарешті чекісти взяли під руки Бруса і повели в тюрму. На дверях вартовий тільки спитався:
— З першого корпусу?..
Йому відповіли:
— Від начальника.
— Проходьте.
І ввели арештованого в коридор, а потім повели попід руки наліво східцями на другий поверх. Перед ними знов стали зачинені двері, і чекіст гуркнув у їх двічі кулаком. І відчинилися вони, і знов зачинилися. І всередині Брусові здалося, що і двері, і стіни розм'якли від густої парні. І гаряча теплінь давила йому груди і плечі могутнім, слизьким, задушливим та незграбним тягарем. Брус дихав кислою та густою парою чобіт, онуч, немитих борід, некупаних і брудних, у лету знеможених людських тіл. Попід стелею аж до другої перед ними стіни, яка мигтіла далеко крізь ґрати, висів густий туман. А з–під його по стінах струмочіли вниз патьоки рідини. А тут перед ґратами, де був Брус, посередині стелі блищало електричне світло крізь затемнене парою шкло. Під ним на отакому помості, що був похожий на ті, по яких людей гонили у вагони, лежав черевом до дощок у одній сорочці, але в картузі, в штанах і в чоботях, чекіст. Він пильнував крізь ґрати у величезну залу–клітку, повно набиту людьми. Перед ним лежав машиновий кріс. З лівого ж боку від його, при самій стіні, стояли в дерев'яних станках ще чотири машинових кріси. Їх стеріг навстоячки з такою самою зброєю в руках другий чекіст, теж напівголий. У присінку і в залі–клітці за ґратами ішов здавлений гук. А понурий вигляд присінку надавав йому зловісного і дикого вигляду. Зігнані у стовпища арештовані збуджували душу до того тремтіння, яке переживає у забої шахтар, коли навколо його позавалюються нори і затихнуть удари кайл його товаришів і починає нити у вухах і в крові підземна космічна тиша… Око скрізь сприймало речі і тло до їх, неначе велетенську, забруднену і задимлену кузню, яку хазяїн покинув, а вороги живого життя загнали в неї людей на муки.
І впустили їх у залу–клітку, у мокрий натовп. Зала була завдовжки метрів з двадцять. А посеред натовпу був вузенький прохід просто до намальованого на стіні мазутою трьохкутника гостряком угору. У йому червоніло і блищало мокротою велике коло завбільшки, як ті кружки, якими в селах накривають кадоби з квашеною капустою або з борщем. У центрі блискучого кола горіла електрика, тепер затуманена людськими випарами. Навколо світла кублилася коло стіни світляна куля такого кольору, який має те водяне місце на дні моря, куди спуститься водолаз і засвітить свій електричний ліхтар. Центр кола височів на рівні голови людини середнього зросту. І Брус зрозумів, що коло було метою для машинового кріса на той випадок, коли б повстало між арештованими якесь безладдя, похоже на початок бунту, то щоб зразу кулями збити світло в червонім колі і стріляти в натовп, який був би переляканий і здурілий до безсилості сліпих маленьких тварин…