— Ось тобі сторінка!.. Вона б не зіпсувала апетиту і після, і під час активності ваших грандіозних планів!.. Чудова справа… Куркуляча!..
То Сіямський, хвилину промовчавши, прояснився обличчям і зробив таке зауваження:
— Ти дуже добре надумався, рішивши їх арештувати обох. Другого нічого іншого тут і не можна зробити. Тільки я не розберу, що ти хочеш від їх довідатися?.. Вони ж люди інтелігентні і тобі не скажуть, я певен, нічого з того, що знають…
— І я певен, що нічого не скажуть. І я хочу очними ставками увести розбрат у їх життя. А вже потім щось може й вийти, і тоді, може, й Гапуся знайдеться.
— Що ж ти маєш на увазі?..
— А те, що Олена Щоголова нічого не знає про оті ховання та переховування, які робив Іван Брус із своїм батьком. І я певний, що якби була жива стара Брусиха, то старий не сказав би їй нічого про те, що ховав із сином. І син, я певний, не сказав теж нічого про це своїй жінці… У жінки правда на язиці, а в чоловіка в кулаці… Це найкращий мій свідок. І я з його й думаю зробити психічний клин…
— Дуже добре… Добре, якщо тільки це тобі удасться. Роби, це твоя справа… А втім, все–таки мене цікавить, які вони цінності переховують… як ти думаєш?
— Які? Гроші з царського золота. Я тобі казав. Хіба тобі нічого не говорить червінець, узятий із конячої гриви?..
— Як говорить, то дуже мало. І я гадаю, що вони переховують церковні речі… Усякі чаші для церковних наливок. Чаші у хвіст чи у гриву не заплетеш.
— Ну, ти знаєш!.. Мені і геть–то не подобається оця деталізація можливого. Мені не до споглядання того, що не в моїх руках. Треба вперед його знайти, а тоді… Та й відкіля такі припущення?..
— Ну, годі. Роби, що хоч, і думай, що хоч, а я тобі даю кімнату для роботи. І під час уже самого діла, повір моєму досвідові, ти зрозумієш, що такий безсребряник грошей не ховав.
І тут він устав, і Парцюня, ніби зрадівши, що скінчилась непотрібна балачка, швиденько почав прощатися:
— Дякую тобі за товариське зрозуміння. І гадаю, що коли мені будуть потрібні кілька душ чекістів, то вони не відмовляться мене слухати?..
— Я дам наказ про це… Я зараз і потелефоную… Я з тобою хочу так само дружньо працювати, як і мій начальник це робив… До побачення.
І Борис Мосєйович Сіямський узяв телефонну рурку і почав говорити, а Парцюня під цей гук з нервовою поспішністю покинув його самого у кімнаті.
А годині о першій наступної ночі виїхало вантажне авто із подвір'я тієї Київської Гепеви, що на Володимирській вулиці. Місто було здавлене мертвою тишею. Вулиці і тротуари були порожні. І ліхтарі світили тільки в тих місцинах міста, де, на погляд чекістів, жили підозрілі громадяни. Загальну тишу ночі прорізували одинокі якісь вигуки авт, що їхали арештовувати людей. Вони позначали рух і від Лук'янівської тюрми, і від Катеринівської вулиці. Але навіщо це вони робили — невідомо. Бо те авто, що виїхало з подвір'я Гепеви на Володимирській вулиці, рухалося без жодного звуку. Навіть ті посвіти, що у авт освітлюють спереді шлях, були пригашені. І через те воно на тлі темного міста і темних його вікон, що поблискували холодними шибками до таємничого неба і до його маленьких та ріденьких зірок, здавалося рухом тієї тіні, яка відірвалася від котрогось будинку у закутку вулиці.
Ось уже авто проминуло на Великій Підвальній німецьке консульство і наблизилося до вулиці Леонтовича і стало. І в авті, ззаді кабінки, підвелися два військові, а в кабінці відчинилися двері, і вилізли додолу ще дві людини. Одна в цивільнім, а друга у військовім. І та, що в цивільнім, до двох на авті щось сказала. І один негайно зліз до двох, що були на землі. І втрьох всі разом звернули наліво у вулицю. А авто рушило так само без гуку і світла в напрямок до Сінного базару. Це був шлях до Лук'янівської тюрми.
І цивільний з одним військовим став коло дверей Брусового помешкання, а другий військовий став під вікном у Брусів. Це вони зробили легко і спритно. І цивільний почав енергійно стукати в двері. І виткнулася у кожному близькому подвір'ї із–під кожного затінка холодна та непомітна і довга гострінь тривоги. І ззаді у нічних відвідувачів на протилежнім боці вулиці нагло відчинилася кватирка вікна і так само нагло хльопнула на защіпку. І на вулицях тиша стала важчою і каміння холоднішим. І почулося із–за дверей у Брусовім помешканні:
— Хто там?..
І цивільний відповів: відчиніть. Гепева хоче перевірити мешканців квартир.
І якусь хвилину ішло шарудіння коло засува і клацання ним. І нарешті відчинилися двері. І цивільний наставив у відчинені двері ліворвер та й попрохав:
— Будь ласка, руки вгору!
В темних сінях Брус, одягнений тільки у піжаму, тримав над собою руки, а військовий обшукав його. Після цього цивільний пошепки скомандував:
— Ведіть у кімнату, тільки без жодного шелесту.
У кімнаті військовий навшпиньках скочив до вікна, став коло його і справив свій ліворвер у ліжко. А цивільний крутнув у стіні замикач, і світло скочило на всі стіни і стелю, і на стіл посередині, і на два стільці коло ліжка, і на ліжку на Олену Антонівну. І Парцюня, це був він, звелів Брусові:
— Станьте за ліжком коло голови вашої дружини…
Той мовчки став. На однім стільці лежала стулена якась книжка, а другий був вільний. Верхня одежа і чоловікова, і жінчина висіла коло шафи на стіні. Олена Антонівна тримала голову з широко розплющеними очима над подушкою, ковдрою прикрита по шию. І Парцюня їй сказав:
— Положіть голову на подушку… Так. Лежіть без руху.
І той чекіст, що коло вікна, опустив руку з ліворвером попри ногу. А Парцюня підійшов до столу і взяв на йому з лівого боку конверту, і витяг з неї папір, і прочитав, і сказав:
— Ви, товаришу, не турбуйтеся. Вас ми не арештуємо, тільки вибачимося за турботи. І ви вільно і правово виїдете собі на лікування. Зараз я не вибачаюся, бо не знаю, якої форми буде потрібне вибачення.
Брус змінив ноги у стоянці, але мовчав і чекав. Але Олена Антонівна, ворухнувшись, схвильованим голосом зазначила:
— Ваші слова, мабуть, так похожі на правду, як і ті, що ви сказали перед надвірними дверима, що хочете перевірити тільки мешканців?..
— А ви хіба теж були під дверима?..