А сонце тим часом низенько, по самісінькім обрію, перекачувалося від нижчого місця до вищого так само, як і перекотиполе, що, опираючися на свої сухі бадилини, не опадає, а біжить і біжить… І сонце, спираючися на своє проміння, котилося і котилося аж в ті жита і трави, і ліси, яких воно діставало промінням і які схилялися від тягару сонця. І блискали свіжістю і вогкістю, і росою, утворюючи для сонця ранкову путь.
І подивився Брус на світ. Аж висока і біла, у клубку соняшного червоніння, стоїть над ярком Куцівська церква. І закрутилася у його голова, і він похитнувся і впав лицем у жито. Хотів ліву руку випростати і не подужав.
Земля була ласкаво прохолодна і пахла крізь зім'яті житинки і колоски дорогим і милим ранковим пахом. У йому чулися і торішні соломинки, і синюшна роса, і свіжі корінці, і торішні перетлілі корінці, і кузочки, і комашки. І людина всім тягарем свого тіла прилипла до землі і стала почувати себе аж ніби дужчою. То було байдуже, що бриль посунувся Брусові на спину і що на його сиву голову житинки позвішували свої остисті головки і гойдалися від вітру, і торкали його волосся на голові так, як маленька дитина часом стукає у чужі двері худенькою ручкою, щоб люди відчинили і дали їй напитися, бо вона сирітка.
Та й почув старий Брус крізь своє заспокоєння, що вийшло із вогкої землі та із зеленого зела:
— Дядьку… Дядьку, уставайте. Вже сонце підбивається під сніданок…
Але не можучи поворушитися і повернути голову до ласкавого голосу, він попрохав:
— Стягни у мене чоботи із плеча… та й поклади збоку при мені… Вони мене так придавили, що я й не встану.
І дівчачий голос знов промовив співчутливо:
— Боже мій, перший раз бачу таке… Людина із–під чобіт не вивернеться… Ось я вам поможу…
І справді, за якусь хвилину він уже сидів на межі під житом, а чоботи його, зв'язані носовою хусточкою, лежали поруч із ним на шпурині, а на чоботях бриль. Ліва Брусова рука трималася землі, і він ворушив пальцями, неначе радіючи, що упізнавав ними землю. Ноги були босі і в пилюзі, яка спочатку, змокрівши на ногах, а потім висохши, стала сухішою від шкаралущі. Штани чорненькі були не підкачані, помокріли знизу аж по коліна. Брус викликав жаль. І дівчина промовила:
— Дядечку, посидьте тут трошки. Я побіжу в село, і люди прийдуть і вас заберуть.
У Бруса мигнуло в голові, що можуть узяти ті самі, що вже його брали, і попрохав знов:
— Дочко, потривай трохи… Скажи мені, де я?
— Під Куцівкою.
— А чого ж це ти опинилася ось тут коло мене?..
— Я іду із Ташлицького хутора до Бруса старого. Мене тітка послали.
— А чия ж ти?
— Шелестіянова.
— Ти Гапуся?..
— Гапуся…
Вимовила дівчина і геть уже не тим голосом, з яким вона звернулася була з самого початку до Бруса. Зараз, чуючи її голос, здавалося, що вона зупиняла накипілий плач, якому ще нічия ласка не дала вирватися із ображеного серця… Або неначе вона збиралася прохати оцього незнайомого чоловіка, щоб він її уже нічого не питав. Але Брус таки питався:
— Чи ти ж того Бруса знаєш?.. Та й чи бачила коли–небудь…
— Бачила…
— Бачила?.. Бідна дитинко, не йди нікуди. Я й сам себе урятую… Я тебе знаю… Я — Овсій Брус. Скажи мені, навіщо я тобі?.. Мені гадається, що я можу стати у пригоді, якщо ти хочеш того, що я думаю.
Дівчина злякано глянула на його, а потім на його чоботи і на бриль і почала втирати очі зелененьким хвартушком, говорячи:
— Я бачу, що ви мені вже не поможете… Я пізно прийшла, дядечку, до вас… Ви вже он не хочете, щоб вас і люди рятували.
У Бруса тремтіла права рука, якою він тримався за грудку, щоб міцніше сидіти. Ліва рука теж трималася землі. Він не мав сили навіть сидіти так, як треба. І дівчинині останні слова неначе його отверезили і привели до розуміння всієї страшної його ситуації. І він, рятуючи те довір'я, що дівчина спочатку висловила до того Бруса, до якого ішла, сердечно її попрохав:
— Скажи мені, дочко, що ти хочеш… Я тобі допоможу хоч словом.
— Поможіть… Мені й тітка казали, що тільки ви можете допомогти.
Коли вона це говорила, то дивилася в землю і хвартушком затуляла обличчя і тисла до очей його. Збоку здавалося, що вона вимочує ті сльози, які повіками видавлювалися із очей. І Брус, на диво володіючи собою, обережно і співчутливо поставив їй знов питання і разом з ним і виправдування себе за його:
— Як я можу тобі помогти чи комусь іншому, коли я не знаю від чого? Я мушу все знати, щоб стати людині у пригоді… Кажи, не соромся…
— Я черевата.
Так, як вона вимовила своє лихо, тільки самогубець хреститься і плигає на каміння, щоб розбитися. Вона ще не знала, що такі скоки вона ще не раз робитиме в житті, але тоді вже знатиме, що у тій безодні, куди плигатиме, буде не каміння, а щось інше, на яке жінки падають і не розбиваються. А тут вся гострота становища ще показувала на страшну небезпеку. А старий Брус своїм людським обов'язком пішов назустріч погрозі:
— Дочко, слухай добре… Уже мої ліки не в моїй хаті… Не в мене. Але є інша стежка, якщо ти не боязка дівчина. На цій стежці ти можеш і врятуватися… Перед Великоднем я лікував корову у однієї Макіївської вдови. І скотину врятував. А хазяйка, знаючи, що у мене є син у Києві… Вона думала, що він ще нежонатий, і я думав… І дала мені десять золотих карбованців… Царських. Щоб син мій із їх зробив собі перстень на шлюб… А може, і два. І зав'язала цю десятку у червоненьку стрічечку і заплела моїй коняці Вигрі у гриву над чолом. І тая стрічка червоненька і зараз висить там… І ти піди чи ввечері сьогодні, чи взавтра рано. Краще мати при собі і ножнички. І коли Вигра їстиме, то ти її чоло погладь ласкаво і відріж ту стрічечку з десяткою. Та й їдь за гроші ті у Киш… Я дам тобі адресу…
— А до кого ж я по'іду? — спиталася розгублено і недовірливо Гапуся.
— До мого Івана. Його жінка у цім році вийде на жіночі лікарі. І вона тебе урятує. Тільки чуєш? Як дістанеш ти гроші, то того ж дня і добивайся на станцію… Чорт їх бери, коли їх візьмуть геть усі за квиток, то бідкатися немає чого… Але тут я уже тебе прохаю… Перед тим, як матимеш іти на станцію, піди до Онопрейовича, нехай візьме у шкляну принцовку тих ліків, що у зеленій пляшці з великим червоним хрестом… І нехай прийде сюди до мене. Скажи йому про те, де ти мене бачила і що я прохав… Не забудеш?..