— А йдіть до мене та вип'ємо по одній маленькій посудинці.
І випив сам, не ждучи, поки прийде той, якого покликав. І знов налив і поставив горнятко на столі, а пляшку взяв і спустив за стіл, униз коло себе.
Шелестіян був у тім самім убранні, що і вдень. Навіть те саме пужално тримав у руках. І тепер, коли він побачив, що випивка відбувалася без його, повернувся помалу до кочерг і притулив там пужаленце, а бриль поклавши на лаву, сів на неї на ріжку стола і удавано байдуже сказав:
— А я думав, що настоящі комуністи не п'ють горілки, а воно, мабуть, так, мов колись ченці було, що вголос мали: "Господи помилуй", а нишком "будьмо здорові".
— Пийте…
На це Парцюня зауважив. Той хильнув, обтер рукою вуста, глянув по столі: закуски не було, і перевів очі на двері і затих, не знаючи, що далі казати. Від абажура у обох були обличчя зелені. Парцюня дивився на Шелестіяна хвилин зо дві мовчки якимсь не то допитливим, не то здогадливим поглядом. І нарешті перервав цю дуже тяжку для селянина мовчанку:
— Не будемо говорити про вашу кривду. Ми її вже трохи знаємо, і нам треба ще почути і про щось добре, до якого приєднавши і вашу біду, стане троха легше… Так–от, товаришу Шелестіяне, Совєцька влада тепер увійшла уже у таку силу, що вже може до серця узяти і долю народніх героїв… колишніх, але ще живих… Совєцька влада забажала взнати найкорисніших і найкращих людей у кожнім селі. Тих людей, яких народ любить і слухає, хоч часом і не вибирає їх на свої відповідальні праці… І коли ці найкращі люди тепер старі або каліки, то Совєцька влада їх хоче узяти у свою опіку: чи у санаторії, чи у лікарні, чи, може, й дати якусь нагороду за їх колишній труд, справлений на користь громаді. Ми хочемо їх зробити щасливими, хоч на схилі їх літ… І через те я прохаю вас розказати або сказати правду про таку людину зараз, ось тут мені, щоб її ми могли найшвидше ублаготворити…
— Як то це ви хочете знати, хто постраждав за Україну?.. Чи за Совєцьку власть?.. — спитав трохи збентежено Шелестіян.
— Та ні… Ні за те, ні за те. Совєцька власть хоче знати про тих старих людей, які не були на війні ні за Україну, ні за Совєцьку власть, але яких люди шанують чи за розум, чи за совість, чи, може, і за добре серце… І хоче їм допомогти…
Шелестіян прояснів обличчям і, взявшись правою рукою за бороду, промовив:
— Ге, коли так, то дай Боже… Давно пора зглянутися на народ і на його побивання коло своєї долі… Дай Боже… У нас є такий чоловік, і він зараз і потребує якщо не опіки, то оборони від паскуд, не від людей, а просто від людських сопляків… Він зараз як сирота. Якраз добре оце, що Совєцька власть зглянулася на наше лихо… Якраз у його зараз усе опечатали, і він на такім становищі, що хоч живим лізь до Бога…
— Як його звуть і чого його опечатали, якщо він не куркуль?.. — заворушився нервово Парцюня, витягаючи записну книжечку з олівцем.
— Куркуль?.. Хіба куркулів опечатують? Куркулів просто грабують… Це людина така, яких, мабуть, і на небі із свічкою не знайдеш… Це… Та кожна людина у нашій окрузі знає, що це за чоловік…
— Я вас питаю, Шелестіяне, як його звуть і яке він добро людям зробив?..
Знов Парцюня перебив мову селянинові, пригладжуючи правою рукою закарлючені листочки своєї записної книжечки на скатертині під лампою…
— Його звуть Овсій Юхимович Брус… А що він людям зробив?.. Що він людям зробив?..
І похитуючи докірливо і засмучено головою, Шелестіян говорив, неначе вслух журився:
— Він те зробив, що ще ні одна хрещена душа у нашім краю не робила… Був у мене батько і в людей таких, як я, були батьки, і в деяких таких батьків є ще і ще, і ще батьки… Тобто для нас уже діди. І всі вони у одну смугу говорять, що такої людини вони не бачили… Та й не чували і з інших сіл про такого чоловіка, як зараз у нашім селі живе… що зветься Овсій Юхимович Брус…
І саме в цей час, коли Шелестіян почав так гірко оповідати, Парцюня дописував у записній книжці село, район і округу. І після запису найменування цікавої людини схилив голову набік і прижмуреними очима дивився в стіну проз оповідача тоді, коли Шелестіян дивився в кочерги і на своє пужално, неначе найважливіші слухачі вони й були, а не "комисарь" із книжкою. Від Шелестіянової голови лампа клала тінь на стіну коло самої стелі. І як він вимовляв якесь слово з притиском, то голова і тінь від неї здригала. І здавалося, що здригають і стіни в хаті від оповідання.
— Наші люди, — скаржився оповідач, — живуть і дихають на землі тільки завдяки тій худобі, що ще мають. Ви врятуйте у родині хвору хазяйку чи дитину… і відволайте від погибелі якусь товаряку в господарстві цієї родини, то повірте мені, вам дякуватимуть більше за те, що врятували скотину… Бо люди наші бідні, і їхнє горе зменшує тільки домашня худобина, а більше ніхто… І ось цей чоловік запобігає нашому лихові цілих двадцять п'ять років. І то чи буде заметіль, чи дощ, чи якась вітрюга, чи ніч, чи день, а ви прийдете до його під вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де і скажете: "Дядюшка Овсій" або: "Овсію Юхимовичу, так і так… пособіть моєму горю"… І вірте моїй совісті, що ця людина, не зволікаючи ніже тієї хвилини, ішла, поспішала і помагала. І вже там якусь недугу чи пошесть, чи якийсь страшний случай, то він знав, мабуть, ліпше і впізнати, і затамувати… Ліпше, кажу, знав, ніж найкращий піп свій "Очинаш". І ось до його, до цієї людини, приступили розсобачі душі, неначе книжники і фарисеї до Христа, і запечатали всі його ліки…
— Почекайте… — перебив знов Парцюня, — то він, мабуть, як то кажуть, "з миру по нитці — голому сорочка", назбирав собі і запасів усяких?.. Він, мабуть, у вас і багатенький, бо так з доброго дива не присікалися б оті ваші "розсобачі душі"?..
— Хто, він багатенький? — з обуренням вигукнув Шелестіян. — Та нехай вони, анахтемські душі, не втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький… Нехай їм оті бісової душі сліпи[2] витечуть разом із слізьми, як дасть Бог, їх ударить нагла причина серед наглої дороги, якщо вони побачили у його якесь багатство… Та він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не допоминався за якоюсь платою за свою роботу… Дасть людина сама — візьме і подякує… Не дасть і скаже: "Я вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша"… І він боргував, і тільки тим і вдовольнявся, як така людина йому підносила чарчину за труда, та й усе…