Наполеон ішов на Москву; наші відступали. Москва тривожилась; жителі її вибирались один по одному. Князь і княгиня умовили матінку разом їхати в їх ***ське село.
Ми приїхали в **, величезне село за 20 верст від губернського міста. Навколо нас було багато сусідів, здебільшого прибулих із Москви. Щодня всі бували разом; наше сільське життя скидалось на міське. Листи з армії приходили майже щодня, бабусі шукали на карті містечко бівак і сердились, не знаходячи його.— Поліна займалася лише політикою, нічого не читала, крім газет, растопчинських афішок, і не розгортала жодної книги. Оточена людьми, поняття яких були обмежені, чуючи завжди судження безглузді і новини безпідставні, вона занепала духом; втома опанувала її душею. Вона втратила надію на врятування батьківщини, їй здавалось, що Росія швидко наближається до свого падіння, всяка реляція збільшувала її безнадійність, поліцейські об'яви графа Растопчина виводили її з терпіння.— Жартівливий склад їх здавався їй найвищою непристойністю, а заходи, яких він вживав, варварством нестерпним. Вона не могла збагнути думки тодішнього часу, такої великої в своєму жаху, думки, сміливе здійснення якої врятувало Росію і визволило Європу. Цілі години просиджувала вона над картою Росії, лічачи версти, стежачи за швидким пересуванням війська. Дивні думки приходили їй в голову. Одного разу вона мені об'явила про свій намір піти з села, з'явитися у французький табір, добратися до Наполеона, і там убити його із своїх рук. Мені не важко було переконати її в безглузді такого наміру — але думка про Шарлоту Корде довго її не залишала.
Батько її, як уже вам відомо, був людина досить легковажна; він тільки й думав, щоб жити в селі якомога більше по-московському. Давав обіди, завів theatre de societe*, де ставилися французькі proverbes*, і всіляко намагався різноманітити наші розваги. У місто прибуло кілька полонених офіцерів. Князь зрадів новим особам і випросив у губернатора дозволу помістити їх у себе...
Їх було четверо — троє досить незначущі люди, фанатично віддані Наполеонові, нестерпні крикуни; щоправда, вони викупали свої хвастощі почесними своїми ранами. Але четвертий був людиною, вартою уваги.
Йому було тоді 26 років. Він був з хорошої сім'ї. Обличчя його було приємне. Тон дуже хороший. Ми зразу ж відзначили його. Ласки приймав він з благородною скромністю. Він говорив мало, але мова його була розважлива. Поліні він сподобався тим, що перший міг їй пояснити воєнні дії і пересування війська. Він заспокоїв її, засвідчивши, що відступ російського війська був не безглузда втеча, і так само непокоїв французів, як озлоблював росіян. "Але ви,— спитала його Поліна,— хіба ви не переконані в непереможності вашого імператора?" Сінекур (назву ж і його ім'ям, яке дав йому п. Загоскін), Сінекур, трохи помовчавши, відповів, що в його становищі одвертим бути важко. Поліна настійливо вимагала відповіді. Сінекур признався, що просування французького війська в серце Росії могло стати для них небезпечним, що похід 1812-го року, здається, закінчений, але не являє нічого вирішального. "Закінчений!— заперечила Поліна,— а Наполеон все ще йде вперед, а ми все ще відступаємо!" — Тим гірше для нас,— відповів Сінекур і перевів мову на інше.
Поліна, якій набридли і боягузливі передрікання, і дурні хвастощі наших сусідів, жадібно слухала судження, засновані на знанні справи і неупередженості. Від брата одержувала я листи, в яких толку не можна було добитися. Вони були сповнені жартів, розумних і поганих, запитань про Поліну, пошлих запевнень у коханні тощо. Поліна, читаючи їх, досадувала і знизувала плечима. "Признайся,— говорила вона,— що твій Олексій дуже пуста людина. Навіть у нинішніх обставинах, з полів бою, знаходить він можливим писати незначні листи, яка ж буде мені його розмова протягом тихого родинного життя?" Вона помилялась. Беззмістовність братових листів була не від його власної нікчемності, а від забобону, щоправда, найобразливішого для нас: він вважав, що з жінками треба говорити, пристосовуючись до слабості їх розумінь, і що важливі речі до нас не стосуються. Така думка всюди була б неввічлива, але у нас вона і безглузда. Немає сумніву, що російські жінки краще освічені, більше читають, більше думають, ніж чоловіки, зайняті бозна-чим.
Пройшла чутка про Бородінський бій. Всі говорили про нього; у кожного була своя найвірніша звістка, кожен мав список убитих і поранених. Брат нам не писав. Ми страшенно були стривожені. Нарешті один з розвізників всякої всячини приїхав до нас сповістити про те, що його взято в полон, а пошепки сказав Поліні про його смерть. Поліна глибоко засмутилась. Вона не була закохана в мого брата і часто на нього досадувала, але в цю хвилину вона в ньому бачила мученика, героя і оплакувала потай від мене. Кілька разів я застала її в сльозах. Це мене не дивувало, я знала, як болісно переживала вона злигодні стражденної нашої батьківщини. Я не підозрювала, що було ще причиною її горя.
Одного ранку гуляла я в саду; поруч мене ішов Сінекур; ми розмовляли про Поліну. Я помітила, що він глибоко відчував її незвичайні якості, і що її краса справила на нього сильне враження. Я, сміючись, зауважила, що становище його дуже романтичне.— В полоні у ворога поранений рицар закохується в благородну володарку замка, зворушує її серце, і, нарешті, одружується.— Ні,—сказав мені Сінекур,— княжна бачить в мені ворога Росії і ніколи не згодиться залишити свою батьківщину.— В цю хвилину Поліна показалась в кінці алеї, ми пішли до неї назустріч. Вона наближалася швидкою ходою. Блідість її мене вразила.
"Москву взято",— сказала вона мені, не відповідаючи на уклін Сінекура; серце моє стиснулось, сльози потекли ручаєм. Сінекур мовчав, опустивши очі. "Благородні, освічені французи, — продовжувала вона голосом, тремтячим під обурення,— ознаменували своє торжество достойним чином. Вони запалили Москву. Москва горить уже два дні".— Що ви кажете,— закричав Сінекур,— не може бути.— "Дождіться ночі,— відповіла вона сухо:— може, побачите заграву".— Боже мій! Він загинув,— сказав Сінекур,— як, хіба ви не бачите, що пожежа Москви є загибель усьому французькому війську, що Наполеонові ніде нічим буде триматися, що він змушений буде скоріше відступити крізь сплюндровану, опустілу країну з наближенням зими, з військом розстроєним і невдоволеним! І ви могли думати, що французи самі вирили собі пекло! ні, ні,—росіяни, росіяни підпалили Москву! Страшна, варварська великодушність! Тепер все вирішено: ваша батьківщина вийшла з небезпеки; але що буде з нами, що буде з нашим імператором.—