Навіть свою економічну політику позичили червоні від білих царів. Флетчер пише, що цар Федор, Іванів син, посилав висланців на провінції, для закупки великих партій хутр, воску, меду, "беручи те все за дуже малу ціну, а потім продаючи дуже дорого своїм або чужим купцям". Як відомо, більшовицькі агенти нині скуповують у селян збіжжя по примусовій, надзвичайно низькій ціні, а потім змушують тих самих селян купувати своє ж збіжжя платячи за нього "державі" в десятеро більше. Та сама система!
Така практика цілком вбивала ініціативу народу — не було сенсу збагачуватися, а в наслідок того — констатує Флетчер — ширилося в народі п'янство і лінивство.
Як в нинішній більшовицькій Росії, так і в Росії Іванового сина, — панувала глибока недовіра до Заходу, до закордону. Царська Росія не любила — пише Флетчер, — пускати в подорож за границю своїх підданих, "щоб вони не познайомилися зі способом життя Заходу; тому й рідко коли ви зустрінете за кордоном московського подорожуючого, хіба що якогось царського посла або втікача, хоч це й не легка річ втекти звідти, бо кара за спробу втекти з Московщини — смерть. Так само не люблять росіяни пускати до себе подорожуючих з цивілізованих країн"… Хіба це не точний образ і сьогоднішньої Росії?
І ще одну річ підкреслює англієць, про яку забули нинішні адвокати московської тиранії: "щодо правдомовності москалів, то вони не вірять ні одному слову, що їм ті говорять, ані ніхто з них не говорить нічого, чому можна було б вірити. Ці їх прикмети викликають відразу в їх сусідів. Татари уважають себе чесними і справедливими в порівнянні з москалями".
Система правління, рабство і безправність одиниці і народу, повна сваволя і абсолютизм верховної влади, економічний гніт держави, страх перед культурою цивілізованих країн і ненависть до них, брехливість нації і багато інших речей, занотовані спостережливим чужинцем в Московщині в 1588 році, — все це є точною копією сьогоднішньої Росії. В передмові завважує автор, що він був змушений "змінити і злагідніти" правдивий опис московського уряду і країни… Цілковито як це роблять тепер, без усякого примусу, чужинецькі мандрівники, яким дозволяють в'їхати до Москви…
На тлі цього оповідання Флетчера, варто підкреслити безмежну наївність тих чужинців і деяких українців, які все ще вірять в якусь третю, четверту або десяту Росію, яка — вже напевно — буде свобідною і дасть свободу іншим! Росія не міняється; яка була 350 літ з чимось, така є і нині. Завданням нашим є не боротьба з тим чи іншим режимом в СССР, а з Расією як такою, з її духом — варварським і насильницьким, який лишиться втіленим в кожнім режимі, який би не наступив після більшовиків.
Друга книга — це твір одного німця, бувшого опричника Івана Грозного, Генріха фон Штадена. Автор — син німецького бюргера, який мусив втікати з своєї країни, і який з різними пригодами, через Польщу й Лівонію, дістався до Москви.
Московщину представляє фон Штаден країною повної сваволі. "Класова війна", використовувана урядом для своїх цілей, — існувала і за царя Івана Грозного, пише Штаден, хоч і в укритій формі, без марксівського ідеологічного сосу. Коли в Москві захопили вбивцю, а він, відкупившись, вийде на волю, то влада його підмовляє, щоб він наговорив на "торгових людей" і заможних селян, ніби вони йому допомагали в злочині. Тепер тих самих "буржуїв" і "кулаків" з селян обвинувачують всякі гангстери в усяких злочинах, а мета і тоді, і тепер — одна: ограбувати багатших і чесніших на користь урядових і неурядових бандитів.
В урядах тоді панувало таке саме катування як нині. Пише Штаден, що бояри, "дяки" в "Приказах" (секретарі міністерств) та інші "чиновники", всі ходили з "посохом", з дубиною, якою й катували тих, що мали з урядами діло. Детально описує автор організацію царем громадянської війни під видом "опріччини", до якої записався і він сам. Багато маєтків і земель було відібрано у їх справжніх власників і віддано опричникам. Опричники "цілували хрест" (присягали), що "не будуть за одно з земськими і не триматимуть з ними приязні". Мали вони однострої — чорні кафтани, а коло колчану з стрілами — мітлу, символ їх акції — вимітання "зради" проти царя. "Опричники робили з земськими такі речи, щоб дістати від них гроші або майно, що й описати не можна". Описує Штаден як великий князь (Іван IV) піддавав цілі смуги свого царства вогню і мечу, як наприклад, в 1570–71 рр. Розповідає й про штучний голод, спровокований урядом, так як це робиться і нині, при більшовиках. Був такий тоді голод — пише Штаден — "що люди вбивали один другого за кусник хліба, а по дворах і селах, які утримували двір Великого Князя, стояли тисячі скирд необмолоченого збіжжя, яке він не хотів продавати голодуючому населенню, так що багато померло тоді люду з голоду і пси пожирали їх трупи".
Опричники, як нині партійці, це була окрема, відділена від населення, каста панів. "Згідно присязі, опричники не сміли говорити навіть із земськими, ані входити з ними в супружні зв'язки. А коли опричник мав у "земщині" батька або матір, то не смів навіть відвідувати їх". Подібно, як нині, коли лояльний партієць мусив відрікатися від своєї "буржуазної" родини. Опричники — пише німець — шайками волочилися по царству, мордували й грабували по великих шляхах, нападали на посади й міста, палили доми, забивали на смерть людей. Одним словом робили те саме, що роблять тепер більшовики — "розкулачування" всяких "буржуїв" і "ворогів народу". То була така сама революція голоти, яку зробили в XX столітті в Росії більшовики. Бо й тоді, — пише Штаден, — "за великим князем ходять новоспечені пани ("гемахте геррен"), які повинні би були бути пахолками у колишніх панів".
З ворожими і ворохобними націями розправлялися тодішні москалі так само, як і нині. Наприклад, щоби закінчити з опозицією завойованої Казані, цар запросив казанських мурз (володарів) на бенкет, де їх всіх і помордував. А те, що тепер виробляють більшовики з немосковським населенням завойованих країн — масове винищення, те саме практикував вже й цар Іван, хоч не міг ще бути правовірним марксистом. Штаден розповідає, як після одного свого поході на Балтику, цар Іван наказав вивезти всіх німців з жінками й дітьми з Ліфляндії, з Дорпату й Нарви, до Костроми, Володимира, Угліча. Практика, яку використовували москалі так само в Новгороді, у Пскові, а нині — в усіх країнах, які попали в пазурі захланної нації. Головно ходило при цьому про винищення провідної верстви якоїсь країни, яку вже після того можна було забрати "голими руками". Про розв'язану Іваном Грозним "класову війну" в своїй власній державі, оповідає Штаден барвисто, детально й зі страшним реалізмом не лише свідка тієї війни, але й її учасника і профітера. Описує як "великий князь вирушив грабувати власний народ", власну землю: "і я був при великому князі з одним конем і двома слугами, а вернувся (після цієї кампанії "розкулачення") у свою маєтність з 49 конями, а 22 з них були запряжені у сані, навантажені всяким добром, золотом, перлинами, дорогоцінним камінням". Після цієї вдалої акції, Штаден набрав власну банду і "розкулачував" бояр і князів вже сам.