КІЛЬКА УВАГ ПРО ВАСИЛЯ МИСИКА ТА ЙОГО ПЕРЕКЛАД "РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТИ"
В одній статті 1928 року Микола Зеров писав про тодішню молоду поезію: "Здається мені, що на полі оригінальної поезії почався певний занепад". І далі: "Виходять одна по одній в ДВУ книжечки молодих поетів, одноманітні, як дитячий будинок на прогулянці, але навіть аматорові поезії нелегко попрочитувати їх до краю: так мало серед тих численних імен людей, позначених "лица необщим выраженьем", мало культури вірша, уміння впоратися з технічною навіть стороною справи".
З-поміж усіх тодішніх молодих поетів Зеров виділив тільки двох, що виразно підносилися над загальним рівнем. Та й то виділив не без застережень. Це були Бажан і Мисик. "Підкупає безпосередньою свіжістю ліризму В. Мисик, але як хочеться часом побажати йому побільше темпераменту!" — писав він про автора єдиної на той час книжечки поезій "Трави" (1927). Отже, молодий початківець був помічений, нав'язалися особисті контакти. Якраз саме тоді розпочалась робота над другим виданням "Вибраних творів" Пушкіна. Упорядником був П. Филипович, перекладачами, крім нього самого, виступали всі чотири інші представники групи неокласиків — М. Зеров, О. Бургардт, М. Драй-Хмара, М. Рильський — визнані, на той час, можна сказати, чільні майстри поетичного перекладу. Склад учасників був обмежений. Окрім "п'ятірного грона" неокласиків, були допущені два поети старшого покоління — М. Чернявський і М. Вороний, з дебютантів запрошено Б. Петрушевського і В. Мисика. Для дебютантів це було почесне запрошення, і обидва блискуче довели, що заслуговують такої честі. Книга вийшла 1930 року. Мисик у ній представлений трьома поезіями. Це "Зимовий вечір", "Жив на світі лицар бідний" і "Біси". Речі дуже нелегкі для перекладу. Молодий поет виявив багато винахідливості в змаганні з труднощами. Його переклади нітрохи не програють від сусідства навіть з найкращими роботами уславлених майстрів, вони позначені цілковитою природністю вислову та ще якоюсь особливою свіжістю лексики, тим "лица необщим выраженьем", що його так прагнув Зеров у згаданій статті. Так перед читачем з’явився яскравий поет, наділений до того ж і специфічно перекладацьким даром, умінням перевтілюватись в обраного для перекладу автора, зберігаючи водночас і риси власної індивідуальності.
Незабаром відбувся й сольний виступ молодого перекладача: 1932 року з’явились "Пісні та поеми Роберта Бернса в перекладі й з передмовою В. Мисика". В нашій перекладній літературі це була дуже помітна подія, особливо якщо зважити на рік появи книжки: О. Бургардта, що перекладав Шекспіра і Шеллі, на Україні вже не було, перекладацькі інтереси І. Кулика обмежились американською поезією: отже, В. Мисик, власне, лишився єдиним, хто в царині англомовної поезії почував себе так вільно і впевнено, що міг не тільки талановито її перекладати, а також інтерпретувати її як літературознавець. Інтенсивна праця тривала далі: датована наступним, 1933 роком, збірка "Будівники" містить, окрім оригінальних поезій та варіацій на теми балад про Робіна Гуда, також і перекладний розділ, в якому, крім нових перекладів з Бернса, знаходимо також Байрона, Шеллі та інших. Можна було сподіватися наступної значної публікації. Та сталось інакше. Несподіваний арешт 1934 року, безглуздий допит, на якому прийшлось доводити (безуспішно), що він справді Мисик, а не той, за кого його вважають, засуд і ув’язнення на Соловках. Здається, таке можна прочитати лише в якомусь гротесковому романі — у Кафки, скажімо. Та ні, це таки відбулось у дійсності й надовго вилучило В. Мисика з літератури. Повернувся в неї він уже в післявоєнні роки і поступово, якось непомітно, хоч і впевнено, посів у ній належне йому місце — одного з найвизначніших наших поетів і одного з найчільніших майстрів художнього перекладу. Його віршовані переклади, зібрані (не повністю й не систематизовано) переважно в двотомнику "Творів" (1983) та в книзі "Серед сонячної повені" (1987), показують, який широкий був діапазон його перекладацької творчості. Перекладав він і німців (народні пісні, Гете, Гельдерлін), і французів (сонети дю Белле, Скаррона, пісні Беранже, вірші Превера). Брав участь в антології словацької поезії (тут його автор — Шт. Крчмери), в антології поезії грузинської (уривки з народного епосу "Аміраніані", поети Абашелі та Габескірія), перекладав він і поетів інших народів Радянського Союзу. Є переклади з болгарської Христо Смирненського. І все ж найбільше уваги вділяв він поезії англомовній і персько-таджицькій. Бернсові залишився він вірний і в післявоєнні роки, переробляв юнацькі свої переклади, додавав нові. На той час уже незалежно від Мисика почав перекладати Бернса також Микола Лукаш. Обидва перекладачі порозумілись, об'єднали зусилля — і наступні видання Бернса — "Вибране" (1959) і "Поезії" (1965) — це вже результат розподілу праці між ними (є, щоправда, і збіги — деякі поезії існують і в перекладі Мисика, і Лукаша). Але якщо лаври за Бернса належать їм обом, то Джона Кітса ввів у нашу літературу сам В. Мисик,— перед появою збірки поезій Кітса в перекладі Мисика (1968) українською мовою було надруковано хіба яких зо два вірші Кітса. Отже, в свідомості нашого читача уявлення про Бернса і Кітса органічно поєднані з ім'ям Мисика. Але показовий і реєстр інших англомовних поетів, до творчості яких більшою чи меншою мірою причетний Мисик: Мільтон, Вордсворт, Байрон, Шеллі, Лонгфелло, Уїтмен та інші. Не цурався Мисик і прози: 1962 р. в його перекладі вийшов найзначніший твір О'Генрі "Королі і капуста". А деякі прозові твори — "1919" Дос-Пассоса (1935), "Робінзон Крузо" Дефо (1938) зі зрозумілих причин вийшли анонімно.
Перекладній частині в своїх збірках (напр., "Біля криниці" 1967) поет звичайно давав назву "Захід і Схід". Який же Схід у Мисиковій перекладацькій спадщині? За винятком перекладів з віршів Рабіндраната Тагора та кількох тюркомовних поетів, таких, як, напр., класик туркменської поезії Махтумкулі,— це в основному персько-таджицька поезія. "Вибране" Рудакі (1962), "Рубаї" Омара Хайяма (1965), "Лірика" Гафіза (1971) — це найфундаментальніша частина персько-таджицького доробку. До неї слід додати цілу низку не менш визначних імен, як-от: Фірдоусі, Сааді, Джамі, Ібн Сіна та чимало інших, праця над якими не дочекалась завершення.
Коли заходить мова про орієнтальні переклади Мисика, звичайно кажуть, що він прийняв естафету з рук акад. А. Кримського, став продовжувачем його справи. Безумовно, ми глибоко шануємо Кримського, схиляємося перед його колосальною ерудицією, пишаємося, що в його особі маємо орієнталіста широкого профілю — іраніста, арабіста і тюрколога, вченого світового масштабу. Велику роль відіграли і його переклади, що вперше ознайомили нашого читача з шедеврами східної поезії. Але треба мати на увазі й те, що ці переклади — уже вчорашній день перекладного мистецтва. Кримський тримався того погляду, що дотримуватися формальних особливостей оригіналу недоцільно. Треба дбати лише про точне відтворення змісту, а форма мусить бути традиційна, європейська, звична для читача. Такі теоретичні засади він обстоював, напр., у рецензії на оди Горація в перекладі В. Щурата, дорікаючи перекладачеві, що той намагався відтворити в перекладі строфіку оригіналу. Отже, і в своїх перекладах з Гафіза він послуговується звичною для нашого віршування строфою зі звичною системою римування. Гафізові газелі, рубаї Хайяма не відтворені ніяк. Кримський був не єдиний у своїй нівеляції формальних рис східної поезії. Його вчитель акад. Ф. Ічорш так само перекладав і перських, і античних поетів. Нинішні перекладачі працюють згідно з нинішніми вимогами до перекладу, вони ставлять собі мету відтворювати й формальні риси оригіналу (звичайно, в міру можливості, враховуючи відмінність мови й версифікації оригіналу і перекладу). З перекладів Мисика можна уявити собі, які були насправді в оригіналі ті вірші, що він їх перекладає. В. Мисик не просто продовжувач Кримського, він також реформатор, він наблизив наш "східний" переклад до сьогоднішніх вимог, підніс його на сучасний рівень. Це його велика заслуга.
В цьому перегляді досі жодного разу не було згадане ім’я Шекспіра. Пора звернутися й до нього. Вважалося, що Шекспіра В. Мисик почав перекладати лише в дозрілому віці: до тритомника 1964 року йому замовлено "Тімона Афінського", а видаючи повного Шекспіра, там, окрім того, вмістили ще "Юлія Цезаря". Якщо додати кілька пісеньок з п'єс, то цим і вичерпається весь внесок Мисика в нашу Шекспіріану. Але виявилося, що це не так: було знайдено ще й машинопис перекладу "Ромео і Джульєтти". Переклад зроблено 1932 року, отже, відразу після закінчення роботи над першою книжкою Бернса. Своєчасно видати його перекладач не встиг із причин зрозумілих. І ось він має дійти до читача більш як за півстоліття після його виникнення. Постає питання: чи витримав він випробування часу? Чи й цей переклад дорівнює визнаним шедеврам дозрілого майстра — "Тімонові Афінському" і "Юлієві Цезарю"? Що покаже нам зіставлення з іншими — ранішими й пізнішими — українськими перекладами цієї трагедії? І, нарешті, які вони, ті інші переклади? З цього останнього пункту ми й почнемо.
Серед тринадцятьох Шекспірових драм, що їх переклав П. Куліш, була і ця — "Ромео та Джульєтта" (видана 1901 р.). Праця Куліша над Шекспіром — це для свого часу був літературний подвиг, гідний усілякої хвали й шани, і ці тринадцять драм заслуговують на перевидання й пильного аналізу. Але це вже — набуток історії літератури, перейдений етап. Як на сьогоднішнє сприйняття — Кулішеві переклади вже застаріли, і я про них не згадував би, але 1928 року вийшла "Ромео і Джульєтта" з позначкою: "Переклад П. Куліша в переробці М. Вороного". Це була спроба підновити, осучаснити Кулішів переклад, зробити його придатнішим і для читання, і для можливої вистави. Переробка досить вдала, та все ж це був лише паліатив, що ніяк не знімав з порядку денного потреби в нових перекладах. І вони з'явились. 1937 року — переклад А. Гозенпуда, 1952 року — І. Стешенко. Цей переклад потім перевидавався ще двічі — в тритомнику 1964 року і в другому томі повного видання Шекспіра — 1985 р. В це останнє видання редактор (Д. Паламарчук) вніс деякі зміни, що сприяли удосконаленню перекладу.
Як бачимо, обидва переклади "молодші" від Мисикового, хоч у свідомості читача — останній, найновіший переклад — це якраз Мисиків. Отже, наше завдання — зіставити його саме з цими двома хронологічно найближчими перекладами. Чи не найпоказовіше буде, коли ми почнемо з самого початку, з прологу, що його виголошує актор перед виставою. Це сонет, отже форма складна, важка для перекладу. Суперники Мисика — перекладачі відомі й досвідчені, що немало прислужилися популяризації Шекспіра на Україні. Як же у них вийшов цей вступний сонет?
Мета його — стисло переповісти глядачам п'єсу: дія відбувається в Вероні, де дві шляхетні родини ворогують між собою, але двоє молодят із цих родин покохалися. Через ворожнечу кохання це виявилося трагічним, скінчилося смертю обох закоханих, і ця смерть поклала край ворожнечі — родини примирилися. Наприкінці — звертання до глядачів, щоб ті прихильно сприйняли виставу,— можливі хиби актори надолужать старанною грою. Ось як це виглядає в перекладі А. Гозенпуда:
Однаково шляхетні дві родини
Здавен жили в Вероні преяснй;
Стара ненависть спалахнула нині
І кров’ю близьких вкрився рід лихий.
Від черева тих ворогів заклятих,
Закохані, під впливом злих зірок.
Ненависть рідних встигли подолати
Та свій кінець наблизили на крок...
Досить цього уривка, щоб переконатись, що боротьба з труднощами сонетної форми забрала у перекладача надто багато сил. Навряд чи глядач, слухаючи ці рядки, зможе схопити зміст п'єси,— настільки невиразні тут його контури. Незрозуміло, котрий саме рід лихий, і чому один, а не обидва. Недоречний тут вульгаризм "черево". Забракло місця, щоб сказати, що закохані вродилися кожне в одній з ворогуючих родин, а виникає якась комічна конструкція: від черева закохані.
Трохи краще впоралась із своїм завданням Ір. Ів. Стешенко. Проте без недоладностей не обійшовся і її переклад. Ось його первісна версія:
Шляхетні рівно, знатні дві сім’ї
В Вероні пишній, де проходить дія,
Ведуть запеклі і тяжкі бої,—
Аж враз кривава сталась там подія...
"Запеклі і тяжкі бої" — сказано аж надто сильно,— адже мова йде не про дві армії під час війни, а про ворожнечу двох родин, що спалахує принагідно. Але читаймо далі, яка ж там іще могла статися враз кривава подія, коли й з попереднього ясно, що тяжкі бої точаться постійно? Виявляється, що:
Коханців двоє, з роду ватажків.
Ворожі ті утроби породили...
Зовсім несподівано і незрозуміло — чому народження двох коханців є подія і раптова, і кривава? І що означає "з роду ватажків"? "Ватажки" тільки для рими, і то невдалої, бо далі читаємо:
І тільки смерть трагічна юнаків
Криваву ворожнечу припинила.
Справді, ворожнеча припинилась після смерті Ромео і Джульєтти. Але невже таки Джульєтта теж юнак? В остаточному варіанті після втручання редактора юнаки, щоправда, зникли.
Якщо після цих перекладів звернутися до Мисикового, то його перевага видасться безперечною — так логічно там плине розповідь. Набагато ефектніше і поетичніше вийшли у нього й два останні рядки прологу (хоча справедливості ради відзначу, що "надолужим" є і у Вороного в переробці Кулішевого перекладу, але там це слово посеред рядка, отже, незвичайна рима "небайдужим — надолужим" — власність Мисика).
Після прологу йде прозора сцена — розмова слуг. Перекладати прозу Шекспіра не легше, ніж вірші: потрібно дбати, щоб це була справді розмовна, а не писана мова. А крім того — дуже часто Шекспір вдається до гри слів, яку перекладач повинен також якось відтворити. Отут-то й починаються для перекладача справжні муки, наслідок яких — вимучений переклад, штучна, неорганічна гра слів. Цікаво поглянути, як у цьому випадку поводиться В. Мисик. Дуже сміливо. В той час, як інші намагалися, тримаючись близько до оригіналу, утворити й українською мовою якісь каламбури, Мисик ухилився від буквалізму й створив дуже невимушений, дуже природний варіант, граючись такими словами, як "потерпимо, потерпаємо, потерпнуть, отерпла". Виходить щось конгеніальне оригіналові. Та й самий діалог дуже жвавий, позбавлений найменшої книжності.
Зрідка, правда, можна натрапити на місця, перекладені слабше. Це, зокрема, в особливо "бароккових", надмірно вишуканих діалогах,— напр., в любовних діалогах Ромео і Джульєтти. Ускладненість оригіналу стає заплутаністю в перекладі. Є навіть одна синтаксична незграбність — у третій сцені третьої дії, в розмові Ромео і Лоренцо. Ось слова Ромео:
...(мухи) можуть
вони на біле диво рук їй сісти
і вкрасти з вуст її небесну ласку,
що червоніють, і в дівочій цноті,
немов за гріх цілунок власний мають.
Нормальний порядок такий: "вкрасти з вуст її, що червоніють, небесну ласку". А коли між "вуст" і "що червоніють" втрутилася "небесна ласка", то це вже синтаксичний ляпсус. Мабуть, у автора був намір переглянути молодечий переклад,— тоді б він вніс належні виправлення. На жаль, часу для цього вже не вистачило. Але місць, які потребують такого перегляду, зовсім небагато. І в такому вигляді, в якому він дійшов до нас, цей переклад має не малу перевагу перед тими, що є в розпорядженні і читачів, і режисерів. На закінчення цих нотаток хочу звернути увагу — також на закінчення п'єси в Мисиковому перекладі:
Не знав бо світ сумнішої планети
понад судьбу Ромео і Джульєтти.
Вживши слово "планета" в значенні "доля", поет іще раз показав нам, яким він був тонким стилістом, які мовні скарби були йому підвладні.
Григорій Кочур