21
"Важно отметить, что в нем [Толстом] потребность любви и добра была не чисто естественного происхождения, как он утверждал обо всех людях, а отчасти возбуждена рассуждением. В 1859 году, в письме к гр. А. А. Толстой, он свидетельствовал, что это убеждение — что жить надо для других — сложилось у него в результате двухлетней мучительной и вместе радостной душевной работы на Кавказе, т. е. в 1851—2 гг., и что она навсегда останется его убеждением. И тут же он дает свое обоснование этому догмату: жить надо для других — "чтобы быть счастливым вечно". Эта утилитарная апология добра, вполне рассудочная, повторяется многократно и в его повестях, и в других его писаниях, начиная с 1852 года… И он искренно силится так жить: "По доброму делу в день — и довольно" (запись в дневнике 1857 года)". (М. Гершензон. Л. Н. Толстой в 1855—62 гг. "Мечта и мысль Тургенева". — 1919. — Ст. 144).
22
Андрій Миколайович Маркевич, добрий знайомий Кулішів, син відомого історика України Миколи Маркевича.
23
Дорошкевич Ол. Куліш і Милорадовичівна — К: Слово, 1927. — С. 7—119.
24
Дорошкевич Ол.
25
"Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! — пише О. Кониський, порівнявши їхні листи до Шевченка. — Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури в їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка" (Хроніка. — Т. II. — С. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало роль й інше: для Костомарова Шевченко — людина, що потребує відпочинку на старості літ, для Куліша Шевченко — гасло боротьби, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок. Костомаров підійшов до справи як людина, ладна захищати права на родину й родинну влаштованість особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а громадського права. І з цього погляду Куліш сказав рішуче: ні! Письменник — для Куліша, як і для Гоголя, це насамперед письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.
26
Тобто Пантелеймона.
27
Тарасові твори пішли з Кулішевої руки так само, як і Марка Вовчка. 22 грудня року 1857 Куліш писав до Тараса: "Коли у тебе є гарні вірші, то пришли мені їх на прогляд, щоб пішло воно з моєї руки, як "Наймичка" ["Наймичку" надрукував Куліш у "Записках о Южной Руси"], которої — сам бачиш — я не зопсував. Щиро кохаю твою музу і не пожалую часу переписать, що вона тобі внушала, — нехай не виходить між люди розхристана й простоволоса, циганкою — нехай явиться мирові гарною дівчиною, отецькою дочкою, щоб знати було по дочці й батька".
Не Куліш звертався за порадами до "великого характерника", а навпаки, Шевченко до Куліша.
28
Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка нотує: "До Куліша вже в кінці Немирівської доби ми бачимо якесь обережне, я б сказав, офіційне ставлення" (С. 7—9), а на С. 95 повторює думку про "деяке розхолодження, для нас незрозуміле".
29
Ол. Дорошкевич дає іншу дату: "не пізніше 21 січня". Та лист Віри Аксакової до М. Гр. Карташевської з 17 січня 1859 дозволяє нам пересунути дату, запропоновану від Дорошкевича, до 16-ого січня. У листі Аксакової читаємо: "Суббота, 17 янв. 1859. Рассеяность Чижова, кажется, продолжается, и теперь мы его видели только раз на короткое время, и он вдруг говорит, что у меня был вчера два раза Анд. Ник. Маркевич, но не застал меня дома. — Конечно, я не поверила, сказала ему, что не Петерб. ли эта рассеяность, оказалось, что это другой Маркевич, именно муж сочинительницы".
30
Про кепські обставини й безгрошів’я Маркевичів згадує також і М. К. Чалий, їхавши з Немирова до Петербурга Маркевичі вже в Києві опинилися без грошей.
— Іду якось, — розповідає М. К. Чалий у своїх споминах, — здається, року 1858 повз один заїзний двір на Подолі (у Києві), дивлюся, під вікном сидять Марія Олександрівна й Опанас Васильович.
Зайшов я до їх: бачу, бідують люди.
Взяв я в них щось чимало "Оповідань", метнувся в гімназію, попродав, зібрав 50 рублів і одніс Опанасові.
За день сиджу собі в своїй квартирі під вікном, дивлюся — під’їхав мій Опанас на візникові в циліндрі, під пахвами повнісінько у його — для себе цигари, для жінки якісь ласощі, для сина іграшки — і всі 50 рублів витратив на дурниці, навіть візникові нічим було заплатити.
31
У листі з 23 квітня 1859 р. Віра Аксакова запитувала М. Г. Карташевську: "Кажуть вийшла "Інститутка" Марка Вовчка?"
32
"Без синтезу".
33
Наводимо цю нотатку Марка Вовчка в оригіналі. "Знакомство мое с П. А. Кулишем длилось недолго. Оно пришлось в пору тяжелых нравственных потрясений и испытаний. В ту пору он был изрядно помят жизнью, порядочно озлоблен, крайне нервен и носил задатки будущего психоза, но энергии, любви к своему делу было еще много. И был это, не взирая на многие болевшие раны, человек чистый, страстный работник и из лучших сынов своего края" (Вовчок М. Твори. — Т. IV. — С. 96).
34
Ол. Дорошкевич у своїй книзі про Марка Вовчка наводить дуже цікавий документ, виписку на обгортці, здається, Кулішевого листа до Мик. Дан. Білозерського про Вовчка: "Письмо из Петерб. 18 сент. 1858. Повестями Марко Вовчка очарован [Шевченко] в полном смысле. Сделал складчину между ценителями малор. слова и послал браслет в 120 р. Вовчок просил его исправить что-нибудь в новой его повести, так он с ужасом говорит: "Как можно к этому прикасаться. Это для меня самого источник истины и красоты". Я не разделяю его мыслей и самому ему толкую: "Ради Бога, не печатай ничего, как напишется"" (С. 78—79).
35
Листи Куліша до Каменецького опублікувала Катерина Лазаревська: Куліш і Марко Вовчок. (Кілька невиданих листів) // Україна. — 1929. — Липень-серпень. — С. 102—105.
36
Ол. Дорошкевич так викладає цей епізод у своєму біографічному нарисі: "Побачення не дало жодних авансів Кулішеві в його новій пристрасті, і вже 16 травня бачимо його в Твєрі: це здивувало Тургєнєва"… Гіпотезу нездійснених "авансів" висловлює й П. Чубський. "Навесні рішуча атака на серце Марковичевої, гарбуз од неї і подорож із дружиною Волгою на Кавказ… Єдиного, здається, разу, а саме влітку 59 р. одваживсь був Куліш на рішучий крок у романі з Марковичевою, одкинувши навіть побоювання, що це, мовляв, приведе до гіркого каяття, готовий поринути в пекло кохання… Але й ця "сміливість", така йому невластива, на цей раз не допомогла… Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч". Пор. у В. Доманицького (Зап. Н. т. ім. Т. Шевченка. — Т. 88. — С. 227).