Соціальна "невозможность жить вполне" була водночас і особистою, моральною, психічною, сексуальною. Через це й усі романи Кулішеві це, власне, не романи зовсім, а якісь "півромани", "півкохання". Жінка віддавалась цілком, а чоловік не наважувався переступити останньої межі. Своєрідний платонізм, обумовлений зовнішніми обставинами.
У Куліша була пристрасна, палка натура, але навіть у романі з Марковичевою він увесь час вагається між почуттям любовної пристрасти й бажанням порвати з коханою жінкою. Це бажання було міцніше від нього. Своєрідний "жах кохання" призводив до безглуздих, неможливих ситуацій, вивернених і обернених почуттів, до вчинків і слів, цілком несподіваних.
Він ревнував Марка Вовчка до Тургєнєва та разом з тим казав:
— Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений.
— В цьому зближенні (Тургєнєва й Марка Вовчка) мій порятунок од найбільших бід.
— Остання моя рада, — писав Куліш Марковичевій, — ради Бога, їдьте з Тургєнєвим. Це одне може втішити мене.
Це ж його ipsissima verba! Він шукає порятунку для себе, штовхаючи кохану жінку в обійми іншої людини. Можна було б казати про цинізм, коли б насправді це не було гірким і безнадійним висновком "неможливости жити вповні". Зовні могло б здатися: Куліш цинічно знущається з себе, юродствує, ганебно, й гидко пародіює своє кохання. Ба ні! Усе було значно глибше, складніше й, кінець кінцем, порядніше і людяніше. Усе зрозуміти, усе пробачити.
Жалюгідна мізерність, злиденна збоченість, примушена здержаність, неповнота, приголомшена пристрасність, — що винен Куліш? Не він юродствовав, життя юродствовало ним.
Приголомшуючи свою змисловість, він волів одійти вбік і збоку стежити за романом коханої жінки.
Цікавість — одна з прикмет ревнощів. Є певна садистична втіха, ревнуючи, знати всі подробиці зради. Куліш писав Каменецькому про Марка Вовчка:
— Мені дуже цікаво знати всі подробиці її другого роману.
— Стежити за нею буде для мене дуже цікаво.
— Кожен рух і слово її тепер для мене буде предметом психологічного розгляду.
Це не випадкові слова, що вирвались у Куліша ненароком. Це не "гарна міна в кепській грі", як може здатись на перший погляд. Це сподівані визнання. Це програма чинности!
Штовхати жінку в обійми іншого й, відходячи вбік, збоку спостерігати "подробиці" іншого роману, це Кулішева idée fixe, що в різних відмінах проявлялась протягом цілого його життя. Це в нього стала система! Куліш завжди однаковий. Він настирливо переконує Милорадовичівну вийти заміж, він радіє, що Глібова не кине чоловіка, він штовхає Марка Вовчка в обійми Тургєнєва. Він радить панночці Рентель, закоханій в нього, взяти шлюб з іншим.
Не запідозрюймо Куліша в лицемірстві й моральній гнилизні. Такі підозріння надто легкі. Тимчасом Куліш не Тартюф і не Юдушка Головльов, не мольєрівський і не салтиковський персонаж.
Справді, поради Кулішеві досить двозначні, але, все-таки, це не тільки обережність, сподіванка на "кохання втрьох", не цинічні холодні розрахунки на адюльтер. Це певна внутрішня тенденція, хоробливий наростень на глибокому й щирому почутті. Коли можна було б казати про "платонізм в адюльтері", то саме на взаєминах Куліша й позначилася ця гротескна й безглузда форма кохання: бути "платонічним третім" в коханні інших двох. Знаючи, що Куліш в коханні уникав побачень і зустрічей, віддавав перевагу "коханню до далекої", бажав мати не коханку, а кореспондентку, "близьку-далеку душу", ми, очевидячки, натрапляємо на випадок своєрідного тікання в душевне підпілля, на глибокий внутрішній злам.
4
У 60-ті роки на перший план були висунуті питання нового оформлення побуту, перебудови родини на нових принципах. Люди 60-х років несли революцію в сферу особистого й родинного побуту; вони не тільки проголошували нові принципи людських взаємин, але й робили спроби послідовно перевести їх у власне життя.
М. Піксанов у передмові до книжки Т. Богданович "Любовь людей шестидесятых годов" пише:
"Визнання рівноправності й свободи жінки в коханні та шлюбі та зречення власницьких бажань чоловіка — оці два принципи прийняв і виправдав у своєму власному житті Чернишевський. Цю переконаність, що її він купив дорогою ціною власного досвіду, він перелив і в свій роман "Що робити" і в своїх читачів. Те саме завдання: перемогти в собі власницькі бажання — стояло і перед П. І. Боковим і перед Н. Д. Шелгуновим. Розв’язати це завдання було важко, боляче, та його розв’язали, — і в цьому допомогли не тільки високі особисті моральні сили та обдарованість названих діячів, а й той визвольний світогляд та певність, що в ній вони жили. Для них питання особистого щастя були пов’язані з проблемами соціальних реформ, громадської поведінки, революційної чинности нарешті. Вони не хтіли "щастя в кутку", особистого й родинного благоденства. Свою особисту долю вони зв’язували з колективом, вони підкоряли її громадській дисципліні. Це й давало їм величезну силу".
На зміну дворянству й дворянсько-поміщицькому феодальному режиму йшов новий клас, клас буржуазії. На арену виступав різночинець, що ніс з собою нову психіку, нові соціальні звички, відмінні громадські погляди й переконання.
Чернишевський, Шелгунов, Міхайлов, Сєченов належали до авангарду різночинської інтелігенції. Куліш стояв на чолі української різночинської інтелігенції, й його листування 60-х років з панночкою Рентель показує, як глибоко зміна протилежних класів позначилася на ідеології того часу.
Родина — перший осередок суспільства. У ній найбільше залишається рештків минулого. Її треба було наново перечистити від сміття давніх поглядів і перебудувати на нових розумних принципах. Треба було перебудувати родину, перебудувати кохання, шлюб та шлюбні взаємини чоловіка й жінки.
Покоління 60-х років, як це показав Плеханов у своїй книзі про Чернишевського, поділяло ідеологічні погляди утопічного соціалізму з його провідним гаслом "думка керує світом". Люди 60-х років були раціоналісти. З їхньої теорії "розумного егоїзму" виходило й їхнє ставлення до родини й шлюбу. В основі родини й шлюбу повинні бути воля й рівність. У минулому родина була побудована на цілком протилежних основах. Тоді панував деспотизм чоловіка, рабство жінки й дітей, почуття було сковане.