Брала участь Марко Вовчок і в сходинах українських та російських літераторів, що відбувалися в будинкові чернігівської українки Варвари Яковлівни Карташевської (уродж. Макарової) на розі Ямської та Малої Московської.
Раз на тиждень сходилися сюди побалакати, погуляти в карти й повечеряти товариство, що його членами були: Тургєнєв, Пісемський, Некрасов, Ф. Тютчев, П. В. Анненков, Т. Шевченко, Жемчужніков, Костомаров, Білозерський, Куліш, М. Макаров.
На одній з вечірок читала Марковичка свою "Інститутку".
"Добродетельные малороссы, — розповідав з легкою іронією Ів.С. Тургєнєв, — брались за голову при имени "Институтки" и умиленно твердили: Шекспир! Шекспир!"[31]
3 перших же днів після приїзду Маркевичів до Петербурга найближче став до М. Вовчка Куліш:
— Чу-дес-но! Це буде щось високо естетичне. Але, як Ви дали мені прочитати, то, щоб не псувати мені цієї "приємності" прошу Вас сховати десь далі до скінчення… Яка красавиця Ваша муза! — звертався Куліш до Марковички, прочитавши якийсь із її рукописів.
26 січня 1859 Куліш з піднесеною радістю повідомляв Милорадовичівну:
— Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Велике буває чоловіку щастя, як є що гарне слухать або самому говорить до такого, що душею зрозуміє.
Марко Вовчок уміла його слухати, уміла "до його душі промовляти". Куліш, завжди меланхолійний, сумний, відчував себе бадьорим, радісним і живим.
— Тепер Марко Вовчок коло мене… Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує.
Голубом, голублячи, приголублюючи… Соловейком щебечучи…
Задля Марка Вовчка ладен був Куліш порвати й з Милорадовичівною.
— Знаєте що? — писав Куліш до Милорадовичівни 26 січня 1859, захоплений своїми новими враженнями від Марка Вовчка. — Коли не почуваєтесь на кращу жизнь, ніж оте все панство проваджує, і за дурницю вважаєте високі наші погляди на чоловіка і його діло, то покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені не велике ще буде горе; бо тепер Марко Вовчок коло мене.
Усе, увесь світ замкнувся для Куліша в Марку Вовчкові. В ній, саме в ній він знайшов ідеал нової "емансипованої", незалежної жінки і перед Милорадовичівною ставив категоричну вимогу: або ж порвати з панським оточенням і піти слідами Марка Вовчка, або ж порвати з ним, Кулішем. Йому здавалось, що все, чого бажав, шукав, прагнув, він знайшов у Марку Вовчкові.
— Ессе femina!
Для нього більш нічого не треба було.
Альфред де-Мюссе й Шопен не знали більшого щастя коло Жорж Занд, як він коло Марка Вовчка.
Минали тижні.
Куліш був завжди Куліш. І в своїх взаєминах із Марком Вовчком він залишався такий же, як він був і з усіма жінками: вибагливий, нестерпний, виключний, з надзвичайними вимогами, з дивовижною самовпевненістю.
Отую манеру ставитись до жінок — з пихою й зневагою — він зберігає і в своїх взаєминах із Марком Вовчком.
У своїх коханнях він ніколи не був здібний все віддати, нічого не взявши для себе. Він не розумів цього слова віддатись. Йому завжди здавалось, що коли він щось дав, то він дав дуже багато, а одержав надто мало.
Не можна сказати, що він не захопився Марком Вовчком. Ні, очевидячки, це справді було божевільне захоплення. Так він сам оцінює своє почуття, так оцінювали й інші особи, його приятелі й знайомі.
5
Закохавшись у Марка Вовчка, Куліш пережив величезне зворушення душевне, яке могло навіть і цю самотню й холодну душу справді притулити до іншої душі, оновити її й спопелити на жар у захваті палкого кохання, — як каже С. Єфремов про почуття Куліша до Марка Вовчка.
Кохаючи жінку, Куліш вимагав од неї, щоб вона цілком заперечила себе і всю себе віддала йому. Самозаперечення Куліш вимагав од Олександри Білозерської, од Милорадовичівни, вимагав і від Марка Вовчка.
Говорячи про пристрасть, він казав про користь. Він хотів бути корисним, і йому здавалось, що жінки не досить цінять ту користь, яку він може їм принести.
У коханні він змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона залишалася спокійною до байдужности. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитости.
Куліш закидає Марковичці її холодність, її нездібність покохати палко.
Він пише:
— Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу, та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого.
"Увесь Куліш тут, — зазначає С. Єфремов з приводу наведеного листа ("Без синтезу. До життєвої драми Куліша"), — з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази. Поки що бачимо тільки понад усяку міру ображену людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами".
Дедалі в коханні Куліша до Марковичевої все більше й більше проступає жовчности, роздратованости, хоробливої нервозности й розгубленої неврівноважености.
"Нещирість, починаючи з надуманого звороту: "Милая, далекая сестро!" — б’є, з кожного рядка дальшого листа — з цього обраховано підкресленого страждання, з уданого сентименталізму, з роблених порад і понижених проханнів. Ця нещирість виступає ще виразніше, як рівняти з листами до Марковичевої Кулішеві листи до Каменецького, якого зробив Куліш повіреним у цій сердечно-інтимній справі. Тут "милая" чи "безідейная сестра" обертається вже в "жалкую женщину", а з-під пера самоотвержено закоханого зриваються не тільки різкості на адресу свого кумира, але й цинічна фраза про знайомих, що "думают: завладел, бестия, Марком Вовчком""[32].
Кажучи про Кулішеві романи, звичайно доводиться говорити про його розсудливість; його власну фразу повторювати, що в нього "на сторожі почуття стоїть думка". Це все, безперечно, так, — але хіба розсудливість, обережність і стриманість можуть завжди врятувати людину від катастрофічности й зривів?..