Об одинадцятій годині 26 серпня 1857 виїхала Марко Вовчок із Чернігова і того ж дня о дев’ятій увечері була вже в Мотронівці.
— Ніжин минули, найняли собі у Жукові вольних за сім рублів. Уже затемно приїхали до Мотронівки.
— Стрів мене пан Куліш. Я його наче перше бачила, зараз і пізнала, і жінка його мене привітала хорошенько.
А тут і Василь Тарновський:
— Здорові були, землячко! — любезно привітав Марковичеву Василько, "благий юноша", "козак лейстровий", як звав його Куліш. Був цей козак лейстровий у козацькому вбранні: у синіх шароварах, в сорочці вишиваній та в чемерці. Тоді саме входило в моду носити селянське вбрання.
Познайомилася Марковичева й з усіма Кулішевими родичами, братами дружини, Білозерськими. З одним із них, Миколою Михайловичем, вона була ще раніше знайома, за тих ще часів, коли Марковичі жили в Чернігові, а Микола Михайлович був там за помічника редактора "Черниговских губернских ведомостей".
— Побачилась з Миколаєм Михайловичем та аж заплакала, так-то згадалося багацько.
Молоду авторку зустріли в Мотронівці з ентузіазмом.
— Усе-то так дивиться, наче на щось добре, на мене. А всі вже знають, що я переслала в Петербург Пантелеймону Олександровичу дещо. Все-то вже читано і перечитано.
Микола Михайлович Білозерський, що збирався тоді їхати чумакувати в Крим з чумаками, казав:
— Я, — каже Микола Білозерський, — "Сестру" читав та думаю, народна, записана від народу.
Куліш пишновеличною павою розпускав свій райдужний хвіст риторичного захопленого піднесення перед Марком Вовчком. Пишався сам зі своїх компліментів, ніби сам себе він уславляв. Був Куліш отака людина, що любив говорити широко, розлого, вишукано, з прикрасами. Милувався зі своїх слів. Любив, щоб його слухали. Кокетував…
Він справив якнайкраще враження на Марковичеву: такий милий!.. І Марковичева закидала Опанасові в одному зі своїх листів:
— Чому ж ти, чоловіче, не сказав мені, що такий він той Куліш? Чи я була дурна, що не зрозуміла, що це за душа мила.
Микола Данилович Білозерський, брат у других Кулішевої Олександри Михайлівни, приятель Гоголя, антиквар, бібліофіл, колекціонер, просив сповістити, як приїде Марковичева, і другого ж дня раненько приїхав до Мотронівки.
Причепилися з проханням до Марковички — читати. Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилася. І на всі умовлення: ні та й ні…
— Стали мене просити, щоб я їм читала. Ти знаєш мою істоту. Яково ж то мені було. Єй-богу, як туман пав мені на очі — не можу, та не можу.
Удень Микола Данилович запросив усіх до себе в маєток, хутір Миколаїв, на обід.
У Миколи Даниловича в маєткові було що подивитись. Бачила Марковичка тут і сорочку ту, що в ній стяли голову Кочубеєві, бачила старовинні парчеві кунтуші, бачила портрет пана Тараса і його поезію, вугіллям писану, і багато іншого рідкого та цікавого бачила.
Обід у Миколи Даниловича був знаменитий: і борщ гетьманський був, і вареники гречані були.
— Мабуть, — жартувала Марковичка, — чи й вареники не гетьманські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких.
Богдась сидів поруч із матір’ю, та, як хотіли взяти від нього тарілку з борщем, то аж заплакав:
— Отеє, — каже Куліш, дивлячись на Богдася, — краще од усіх смакує, чує, що се борщ гетьманський.
Дають вареники і питають, чи добрі.
— Не знаю, — каже Богдась, — ще не знаю, дайте мені сметани.
Втішив Богдась усіх своєю мовою українською та поважністю. Ходить і говорить ніби цілий вік із панами був.
Микола Данилович, господар, цілий обід коло нього простояв, і різав, і годував його, а Богдась по обіді "спасибі" сказав і поцілував Миколу Даниловича. А що вже Микола Михайлович Білозерський утішавсь їм…
Був чотирилітній Богдась веселий, здоровенький жвавий хлопчик, червоненький на личку, свіженький, як сповнене яблучко. Ходив він у червоних штанях широких, як Чорне море, а в чоботи штани, а чоботи нові з закаблуками з червоною випусткою, — одно слово, сказано: справжній запорожець.
— Маленький Кирило Тур! — казали за обідом.
А інші:
— Маленький Черевань.
А після обіду ходив Богдась дивитися на пасіку Миколи Даниловича.
— Роздивився, Богдасю, так, щоб татові було що розказати? — питає мати хлопчика.
А він:
— Е ні, — каже. — Піду ще подивлюся, тоді вже розкажу.
Сподобався всім малий хлопчик.
Наступного дня, коли Марковичева призвичаїлась до своїх нових знайомих і до всього товариства мотронівського, після довгих і настирливих благань вона, нарешті, згодилася прочитати щось зі своїх ще не відомих рукописних оповідань.
Читала "Чумаків".
А після, вислухавши, Куліш і каже:
— Чого б то я не дав, — каже, — за ці слова "еге, каже чумак, еге". Так, — каже, — бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї.
Читаючи, Марко Вовчок відчула, що "Чумаки" ще не виписані, недописані, що, "мовляв, що буде щось добре, а тепереньки ні ще, тільки догад на добре". Тому й просила Куліша заждати й не друкувати їх у тій збірці, яку на той час був друкував Куліш.
У розмові торкнулися, між іншим, також і справи про переїзд Маркевичів з Немирова до столиці. Куліш тягнув Марковичку до Петербурга переїздити, на широкі шляхи виходити. Він хотів, щоб вона коло його була, щоб він міг керувати нею, художній умілости навчати.
— Нехай поживете ще в Немирові, — раяв Куліш, — поки я заведу типографію у столиці, а цього не довго дожидати, бо я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Якже я заведу, то тоді зараз і Опанаса Васильовича до себе перетягну, будемо печатати і іздавати і погодимось вже із ним так, щоб добре було.
Отже, Немирів кинути. І втішно було думати про широкий шлях життєвий, що стелився перед нею, і разом якось смутно ставало на серці.
— Мені й подумати невесело, що на Москву заберемось. Хіба щороку їздити в Україну будемо.
Куліш заспокоював, що все, мовляв, гаразд буде.
Перебування в Куліша було для Марковички тим приємніше, що вона тут, у Мотронівці, вперше побачила видрукувані аркуші своїх "Народних оповідань".
Чоловіка свого вона сповіщала:
— Бачила "Сестру" надруковану, ти получиш усе на тому тижневі або пізніше ще трохи, бо вишле Каменецький з Петербурга.
І в наступному листі з 1 вересня запитувала: