Він — романтик. Як романтик він зневажав реальність, знецінював її, зневірявся в ній, заперечував: diesseits протиставлено jenseits, тутешнє тамтешньому.
Такий він був скрізь і завжди: у філософських своїх поглядах, в творчості, в соціальних концепціях, у ставленні до жінки, в найінтимніших переживаннях своїх.
Він ображає ту, що її кохає! Не жінку він кохає, а образ уявленого кохання. Кохає він образ, "в которий вкладає свою душу", "созданий душею".
— Душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився.
Отже, мова йде про кохання преображене, перетворений образ коханої жінки, змінену й протиставлену реальність.
Що більше він зневажатиме жінку, яка вона єсть, то вище підноситиметься витворена уявою мрія.
— Чого варта дійсність супроти мрії!..
Можна ображати жінку, але в молитовному знесенні серця треба вклонитись перед її гіпостассю. |
Він запевняє:
— Тілько очам моїм, душі моїй Вас треба (22/II—1859).
Задля душевного споглядання вроди він ладен знецінювати земну змислову сторону кохання. Отії любоснії втіхи нікчемні. Вони ніщо супроти кохання душею.
— Мені здається, що нехай як хоче, гаряче обніме, а не скаже слова гарячого — швидко те обнімання надокучить. Душею любимо ми до кінця жизні, а тілом — поки воно не прохололо. А коли б Ви знали, які тії любоснії втіхи недовгі! Не стоять вони самі по собі доброго слова.
Куліш уперто підкреслює, що для нього кохати то — кохати ідеальний образ, "самою ж душею собі созданий". Між пережитим почуттям і справжньою причиною почуття є величезна протилежність. В житті вона — калюжинська панночка; в споглядальній уяві поета вона — ідеальний образ чистої вроди. В житті — сільська дівчинка; в уяві, в мрії — Дульсінея. В буднях — дочка дрібного поміщика; в романтичній казці — змійка Серпантина…
Кохання як реальне земне почуття є тільки привід пережити зовсім інші "високі й вдохновительні" почуття. Ці переживання незрівняно вищі від приводу, що їх викликав. Поетичні настрої ніколи не сполучаються з життєвими.
Кінець кінцем, кохання для Куліша тільки "гра душі самої з собою". Отже, він іде сміливо назустріч зневазі й розчаруванням. Навіть більше: він віддає перевагу почуттю розчарування… Бо, розчаровуючись у тій, яку він кохає, він ніколи задля земної втіхи й земного задоволення не зрадить свого високого почуття.
Зневажено Альдонсу, піднесено Дульсінею. Задля вірности Дульсінеї ображено Альдонсу! Що зневаженіше, то вище!
У зневазі є запорука, що він не знизить свого ідеалу, не здрібнить його, не дозволить йому розтанути в нікчемній спакощеності дрібного загальнолюдського життя.
Для того щоб ствердити високість ідеалу, Куліш користувався зі способу двопланности, двогіпостасности, двообразности. Він зводив умовне на ступінь безумовного і робив це ціною зневаги до реальности, знецінюючи реальність. Щоб піднести, зневажав. Щоб ідеалізувати, нехтував, знущався, плямував, ганьбив.
Хай дівчина, з якою стрівся Куліш і яку він покохав, Леся Милорадовичівна гарна, вродлива, розумна, жвава, блискуча, цікава — "панна між паннами", — це все ніщо, проти її ідеального, вимріяного образу "чистої красоти", створеного його уявою.
В мечтах все радости земные!
Судьбы всемощнее поэт (Пушкін).
— Що дійсність супроти мрії!..
Оця метода протиставляти "мрію" й "життя", подвоювати образ коханої жінки, відокремлювати життєві й поетичні настрої — це не є приналежність Куліша, якась особиста риса його вдачі. Це є властивість доби, віку, тодішньої стилістичної манери, тодішнього способу підходити до жінки й життя, його перетворюючи, преображаючи, стверджуючи двогіпостасну відокремленість, двопланову двоїстість, — характерна властивість романтиків: Жуковського, Гоголя, Пушкіна.
Где мир, одной мечте послушный?
Мне настоящий опустел! (Пушкін)
В. Вересаєв один із перших зазначив у Пушкіні цю рису двоїстих "протиставлень", що відзначає, як ми додамо й собі, всіх письменників тієї доби. У поезіях Пушкіна "Когда в обьятия мои" і особливо "Нет, я не дорожу мятежным наслажденьем" — голий, майже фізіологічний опис статевих актів. А тим часом читаєш — і дивуєшся: як це сталося, що голу фізіологію перетворено в таку красоту? Життя, жінка, кожна життєва подія й річ — усе викликало в Пушкіні враження діаметрально протилежне тому, яке він згодом відображав у поетичній переробці. Життя його могло бути в бруді, поті, блювотині, в нудьзі, одчаї, скаженині, злості, цинічне, суєтне, метушливе, легковажне життя, до божевілля засліплене пристрастями, а в поезії воно було чисте, незрівняно мудре й спокійне. В липні року 1825 в Трігорському Пушкін бачився з А. П. Керн. Була це "баринька" не дуже суворих нравів. У листах до приятелів шанував її Пушкін ім’ям "вавилонської блудниці", а в поезії "Я помню чудное мгновенье" він цю "вавилонську блудницю" з піднесенням називав "гением чистой красоты". В житті вона "вавилонська блудниця", а в поетовій мрії — "гений чистой красоты".
Своїй приятельці Є.М. Хітрово писав Пушкін:
— Я найбільш боюсь порядних жінок і піднесених почуттів. Хай живуть гризетки — це значно швидше і значно зручніше. Хочете, щоб я говорив з вами одверто? Може, я витончений і цілком порядний у своїх писаннях, але моє серце зовсім вульгарне.
На обіді у Погодіна навесні року 1829, де були С. Т. Аксаков, Пушкін, Міцкєвіч та інші, Пушкін тримався, за свідоцтвом С. Т. Аксакова, так гидко, так огидно, що Міцкєвіч двічі мусив був сказати:
— Панове! Порядні люди і на самоті, і самі з собою не говорять таких речей.
У листі до Дельвіга, описавши Бахчисарай, Пушкін розповідає, що він приїхав до Бахчисарая хорий, в лихоманці і відчув велику прикрість від того, що зовсім занедбаний ханський палац руйнується, а славетний фонтан описує так: "Ввійшовши до палацу, побачив я зіпсований фонтан; з іржавої залізної рурки краплями падала вода". В поезії ж своїй Пушкін описує "немолчный говор" цього фонтану, згадує, як "серебряная пыль" "кропила его" "росою хладной" і що він з відрадою слухав його плюскіт.
У людей тієї просвітительної доби, у Пушкіна, у Куліша, в Новаліса, думка стояла в центрі їхнього світовідчування, й її було захищено від будь-яких впливів зовнішніх обставин, їхня уява була відокремлена од реальности. "Думка керує всесвітом". Кохання живе в уяві людини, а об’єкт кохання дано випадком. Немає жодної ваги, на який саме предмет оберне людина ілюзії свого кохання.