На морі тим часом знявся вітер і вдарив вітрило просто в середину. Корабель підійшов до берега.
Ізольда Білокоса ступила на сухе. Вона почула голосіння на вулицях та церковне подзвіння і спитала в людей, за ким це плачуть, по кому дзвонять. Якийсь літній чоловік каже їй:
— Пані, ми маємо велике горе. Хоробрий та шляхетний Трістан упокоївся. Добрий він був до бідних, милостивий до нещасних. Це — найгірша печаль, що тільки зазнала наша земля.
Ізольда слухає його і ні слова не може вимовити. Вона йде вулицею до замку, розпустивши покривало. Бретонці дивляться й чудуються: ніколи ще не бачили вони такої вродливої жінки. Хто вона? Звідки?
А біля Трістана Ізольда Білорука, стративши тяму од лиха, що сама заподіяла, голосить над тілом Трістана. Ввійшла друга Ізольда і каже їй:
— Пані, встаньте і дозвольте мені підійти. Я маю більше права плакати, ніж ви, повірте цьому. Я більше його любила. [179]
Вона повернулася на схід сонця, молячись богу. Потім трошки відкрила Трістанів прах, припала до нього, поцілувала в уста і в обличчя, ніжно притислася — тіло з тілом, уста з устами,— і так віддала богові душу, умерла біля свого коханця од нестерпної муки.
Коли король Марк почув про їх смерть, він переплив море і, прибувши до Бретані, сказав спорудити дві труни — одну із халцедону для Ізольди, другу з берилу(32) для Трістана. Він одвіз на кораблі до Тінтажеля їхні любі йому тіла і там поховав їх біля каплиці у двох могилах по обидва її боки. За ніч із Трістанової могили виріс зелений терновий кущ з могутнім гіллям, увесь укритий пахучими квітками; він перегнувся через каплицю і вріс в Ізольдину могилу. Люди були зрубали його, та другого дня він виріс знову такий само зелений, квітчастий та живучий і знову заглибився до останнього ложа Ізольди Злотокосої. Тричі спи-тувалися його знищити, та дарма. Нарешті переказано про це диво королю Маркові. Король назавжди заборонив рубати той терен.
Сеньйори, славні трувери колишніх часів, Беруль і Тома, і монсеньйор Ейльгарт, і метр Готфрід казали колись цю казку для тих, хто любиться, не для інших. Через мене шлють вони вам привітання. Вони вітають усіх замислених і щасливих, усіх, хто не знає долі і хто прагне любові, веселих і засмучених, усіх, чиї серця кохають. Хай же найдуть вони тут собі пораду та втіху, зазнавши зради, неправди, муки та горювання, хай розважить їх ця повість у всіх стражданнях любові!
Примітки
1 Корнуельс — крайня південно-західна частина Англії, проти французької Бретані. Лооннуа (чи Лоонія) — старовинна назва південної Шотландії.
2 За феодального устрою на чолі держави стояв король, що був головним сюзереном цілої країни, чи сеньйором. Від нього залежали різні герцоги, графи та барони, що правили своїми округами, як королівські васали. Зі свого боку мали вони своїх дрібніших васалів — рицарів та дворян, аж до самого низу цієї військово-феодальної організації. Округа, що її король давав своєму васалові для правління, звалась леном, чи феодом. За свій лен васал був зобов'язаний слугувати сюзеренові збройно і підтримувати у певних випадках матеріально.
3 Маршал — слово німецького походження, визначало спочатку "конюший". Згодом маршал стає придворним чином (гофмаршал) та військовим (фельдмаршал).
4 Трістан — від французького "Ігізіе" — сумний. Але це тлумачення неправильне, бо ім'я Трістан — походження кельтського, а не французького.
5 Уельс — крайня західна частина середньої Англії, країна дика й малоприступна, вона була за притулок кельтському населенню та їх мові від англосаксонських утисків. Кельтська мова там збереглась до недавніх часів. Жонглер — французька назва скоморохів та мандрівних співців, що виконували різні твори поетів (епічні пісні, фаб-льо), але ж були й фокусниками, лікарями тощо.
6 У Бретані (крайній північно-західній частині Франції) ще й досі збереглась кельтська мова.
7 Р о т — старовинний струнний інструмент.
8 Сенешаль — спочатку старший слуга, що керував господарством (дворецький), потім, як і маршал, придворний чин. [183]
9 У середньовіччі — дорогоцінний камінь, що мав чарівну силу. Називали карбункулом також рубін.
10 Тавлеї — шашки.
11 Гриф — міфічна, як і дракон, тварина, що ніби мала тіло лева, голову та крила орлячі, конячі вуха та спину, вкриту риб'ячими пливцями.
12 Спроба вбачати у цьому натяк на давню давнину, коли через примітивний будинок дійсно могла проходити вода, навряд чи справедлива. Простіш відносити цю рису на певну недоладність оповідання, гак само як і те, що Трістан так легко дістається до замку, оточеного високими мурами.
13 Оріон — сузір я, Люцифер — поетична назва зірки Венери, також — ранішня зірка.
14 Король Артур з Уельсу відіграє у кельтському народному епосі ту ж саму роль, що князь Володимир у билинах, а Карл Великий у французькому епосі. Він улюблений герой боротьби за національну кельтську незалежність проти англосаксів, а згодом його двір стає центром, де збираються найкращі рицарі,— отже, і звичайним місцем дії рицарських романів.
15 День є — найдрібніша французька (колишня) монета.
16 Старовинна монета, що дорівнювалась вагою півфунтові срібла. Отже, для того часу, сума значна. .
17 Льє — міра довжини, близько 4,5 кілометра.
18 Фризія — країна вздовж узбережжя Північного моря; частина її відійшла тепер до Голландії, частина до Німеччини.
19 Король Артур — див. примітку 14. Говен, сенешаль Ке та ін.— відомі з численних рицарських романів, так зв. "круглого стола", персонажі, постійно зв'язані з іменем короля Артура, при дворі якого відіграють значну роль.
20 Пілігрим — прочанин, "каліка-перехожий".
21 Нікея — місто у Малій Азії, колись знане своїми виробами з шовку.
22 Поема описує один з тих "божих судів", що були часто вживані за часів середньовіччя. Вважалось, що людина, цілком неповинна, може завжди, з божою допомогою, витримати гаряче залізо у руці, ходити босоніж через багаття, випливти з води із зв'язаними руками і т, ін. Звичай цей, проте, має ще дохристиянське походження.
23 Гурон чи Гірон — герой втраченої середньовічної поеми (може, Марії Французької) чи так зв. л є (lais) на тему, зазначену в тексті. Тему цю потім розроблено у старофранцузькому романі "Chastelain de Coucy", біографії провансальського трубадура Гільєма де Кабестань, у "Декамероні" (IV, 9) Боккаччо та інших середньовічних творах.