— Нещасна я! Навіщо я на світ народилась! Тяжко й сумно мені на серці. Бранжієно, сестро моя мила, моє життя таке гірке та суворе, що краще б смерть. Там он прийшов якийсь божевільний, на голові в нього вистрижений хрест... Не під добру годину прибув він сюди! Цей безумець, цей жонглер — чарівник чи знахар; він знає усе моє життя, він знає й про речі, нікому, крім нас із тобою і Трістана, невідомі. Він знає все, волоцюга, силою своїх чарів та чаклунства!
— А може ж, то сам Трістан?-каже Бранжієна.
— Ні! Трістан уродливий, він найкращий з-між усіх рицарів; а цей чоловік — гидкий і потворний. Хай буде він проклятий господом! Хай буде проклятий час, коли він народився, і корабель, що привіз його сюди, замість утопити там, у глибоких водах!
— Заспокойтеся, пані,— каже Бранжієна,— ви сьогодні надто охочі клясти та проклинати. Де ви цього навчились? Може ж, цей чоловік посланець від Трістана?
— Не думаю того, я б мусила його впізнати. А втім, піди, мила подруго, поговори з ним, може, укмітиш яку признаку.
Бранжієна пішла до королівського залу, де залишився один лише юродивий, сидячи на лаві. Трістан упізнав її, кинув свою палицю і сказав: [164]
.— Бранжієно, шляхетна Бранжієно, молю тебе богом, май до мене жаль!
— Який диявол сказав тобі моє ім'я, гидкий дурню?
— Я знаю його здавна, красуне! Присягаюся своєю головою, недавно ще білявою: коли з неї відлетів розум, то винна в цім сама ти. Чи ж не ти повинна була глядіти чарівного пиття, що я випив серед моря? Я надпив його гарячого літнього дня із срібного кубка і подав Ізольді. Ти одна про це дізналась, красуне; забула тепер?
— Ні! — відповіла Бранжієна і, стурбована, побігла знову до королеви в світлицю.
Та безумець кинувся за нею, кричачи:
— Пожалій мене!
Він увіходить, бачить Ізольду, хоче обняти її, притиснути до грудей; але вона, охоплена стидом, укрита холодним потом, швидко відхиляється назад, уникає його. Бачивши це, Трістан затремтів од сорому та гніву, одступив до дверей і сказав своїм усе зміненим голосом:
— Правда, я надто довго жив, бо діждався дня, коли Ізольда мене жене від себе, не сподобляє любити, зневажає. О Ізольдо, хто палко кохає, той пізно забуває. Ізоль-до, любо глянути на струмінь, що грає головними та повними водами; та висохне він — і вже не вартий нічого. Так само й запізнена любов.
Ізольда у відповідь:
— Брате, я дивлюсь на тебе, я вагаюсь, я дрижу, не знаю, не пізнаю Трістана.
— Королево Ізольдо, я Трістан, той, хто так тебе любив. Чи пам'ятаєш карлика, що насипав борошна між нашими [165] ліжками? Пам'ятаєш, як я плигнув тоді і як кров полилась із моєї рани? Пам'ятаєш мій дарунок — песика Пті-Крю з чарівним брязкальцем? І добре вистругані трісочки, що я кидав їх у струмок?
Ізольда дивиться на нього, зітхає, не знає, що й казати, вірити їй чи не вірити, бачить добре, що йому все відоме, але гадає, що безумно було б повірити, ніби це Трістан. А Трістан далі:
— Ясна королево, я добре розумію, що ви од мене од-сахнулись, і винувачу вас за зраду. А проте ж я зазнав, красуне, днів, коли ви щиро любили мене. Це було в темному лісі, під наметом із листя. А пригадуєте той день, як я подарував вам славного свого пса Гюсдена? О, цей-то мене любив завжди, для мене покинув би він Ізольду Біляву. Де він? Що ви з ним зробили? Він принаймні пізнав би мене.
— Він би вас пізнав? Бредня! Відколи Трістан од'їхав, Гюсден лежить у своїй конурі і кидається на кожного, хто надійде. Бранжієно, приведи його сюди.
Бранжієна привела.
— Іди сюди, Гюсдене! — каже Трістан— Ти був мій, я знову беру тебе до себе.
Як почув Гюсден його голос, він вирвався од Бранжієни, що держала його на мотузці, підбіг до свойого хазяїна і почав качатись біля його ніг, лизати йому руки, гавкати на радощах.
— Гюсдене! — гукнув юродивий.— Благословен хай буде той час, що я потратив, тебе вигодовуючи: ти краще стрів мене, ніж та, кого я так любив! Вона не хоче мене пізнати: [166] чи ж пізнає вона цього персня, котрого подарувала мені колись, плачучи та цілуючи мене, в день розставання? Я ніколи не розлучався з цим персником із зеленого яспи-су, не раз поливав я його сльозами. Ізольда бачить персня. Вона розкриває руки для обіймів:
— Ось я! Візьми мене, Трістане!
Тоді Трістан сказав, уже не відміняючи голос:
— Мила, як могла ти так довго мене не пізнавати, довше, аніж цей пес? Що такого в персні? Чи ж ти не розумієш, що солодше було б для мене, якби ти мене пізнала по моїх згадках про колишню нашу любов? Що там мій голос? Ти мала б чути голос мойого серця.
— Друже,-відказує Ізольда,-може, почула я його й раніше, ніж тобі здається; та навколо нас — лукавство і підступництво! Хіба могла я, як цей пес, дати волю своєму серцю, коли за те могли тебе вбити у мене на очах? Я берегла і себе й тебе. Ні твої нагади про колишнє, ні твій голос, ні цей навіть перстень мене не впевняють: все це, може, зле навождення од якогось чарівника. Проте я корюся, побачивши цього персня, бо заприсяглася, що скоро його побачу, то, хоч би це принесло мені смерть, вволю твоє бажання, чи мудре воно буде, чи безумне. Мудро це чи безумно, але от я, Трістане! Візьми мене!
Вона впала, зомлівши, на груди своєму коханцеві. Коли вона опритомніла, Трістан держав її в обіймах, цілував їй очі й обличчя. Так він увійшов з нею під полог. Щоб мати з кого покепкувати, слуги дали юродивому притулок, як собаці, під замковими сходам. Він покірливо терпів їхнє знущання та їхні стусани, бо іноді, прибравши [167] справжнього свойого вигляду та вроди, виходив крадькома із свойого вбогого житла в королевині покої. Та минуло кілька днів, і дві служниці щось запримітили; вони сповістили про це Андре, і той послав до жіночих покоїв трьох добре озброєних підглядачів. Трістан хотів увійти в двері, а вони закричали:
— Назад, дурню! Іди собі на свою солому!
— А чому б мені,— відповів юродивий,— не піти цього вечора цілувати та милувати королеву? Хіба вам не відомо, що вона любить і виглядає мене?
Трістан замахнувся палицею, вони злякались і дали йому ввійти. Він обняв Ізольду, кажучи:
— Люба, треба мені втікати, бо ось-ось мене впіймають. Треба втікати. Ніколи я вже, певно, не вернусь. Смерть наближається до мене: без тебе я умру з любові.