— Перінісе,— сказала вона,— ти був для мене вірний та [152] щирий, і мій батько призначив тебе, ще маленького, слугувати мені. Але Трістан-чарівник затуманив тебе своїми вигадками та подарунками. І ти — і ти теж мене зрадив! Іди ж від мене геть! Перініс упав перед нею навколішки:
— Жорстокі слова чую я, королево. Ніколи ще не було мені в житті так прикро. Та менше з тим — не про мене тут ходиться! Гірко мені за вас, королево, гірко, що зневажаєте ви пана мого Трістана... Ви будете в цьому каятись, та запізно!
— Геть! Я не вірю тобі! І ти, вірний Перінісе, і ти мене зрадив!
Трістан довго дожидав Перініса з ласкавим словом од королеви. Та Перініс не прибув.
Уранці Трістан зодягся у великий подраний плащ. Він подекуди розмалював своє обличчя циноброю та горіховою шкаралущею, щоб скидатись на прокаженого, і взяв у руки дерев'яну мисочку збирати милостиню та торохкавку, з якими звичайно ходять прокажені .
Прийшовши на сенлюбенські вулиці, він почав зміненим голосом просити у всіх перехожих... Та чи зустріне ж він тут королеву? От вона виходить, нарешті, із замку. Бран-жієна та придворне жіноцтво, слуги та охоронці йдуть біля неї. Вона простує до церкви. Прокажений наздоганяє слуг, торохкавка його тріщить, а сам він скиглить жалібним голосом: [153]
— Королево, подайте мені хоч що-небудь. Ви не знаєте, яка в мене тяжка скрута.
Ізольда пізнала його по прекрасному його тілу, по рицарській постаті. Вона вся затремтіла, та проте й оком не повела в його бік. Прокажений благає її, аж жалко слухати; він мало не повзе слідом за нею:
— Королево, не гнівайтеся, що я смію до вас наближатись; згляньтесь надо мною, я на це заслуговую.
Та королева віддає наказ своїм слугам та охоронцям:
— Проженіть геть цього прокаженого.
Слуги штовхають його, б'ють. Він опирається й кричить:
— Королево, змилосердьтесь!
Тоді Ізольда голосно засміялась. Сміх її дзвенів іще й тоді, як вона увіходила в церкву. Почувши той сміх, прокажений відійшов. Королева ступила кілька кроків по церкві, потім раптом руки й ноги їй отерпли; вона впала навколішки, голова її поникла до землі, руки розп'ялися хрестом. Того самого дня Трістан — од горя ніби обезумілий — попрощався з Дінасом, і корабель його відплив до Бретані. Шкода й казати! Королева незабаром гірко пожалкувала. Довідавшись од Дінаса із Лідана, в якій печалі од'їхав Трістан, вона повірила оповіданню Перініса, що Трістан не втікав од Блегері, заклятий її ім'ям, і збагнула, що вчинила зле, його прогнавши.
"Як!— думала вона.— Я прогнала тебе, Трістане, тебе, мій єдиний! Тепер ти мене ненавидиш, і ніколи я вже тебе не [154] побачу. Ти навіть не дізнаєшся повік, як я каюсь у своєму вчинку, на яку кару ладна сама себе віддати, щоб хоч трохи спокутувати свою вину".
З цього дня, щоб покарати себе за нерозважність та безумство, Ізольда надягла під одежу на тіло волосяницю.
18.Трістан-юродивий
Знову побачив Трістан бретанську землю, Карге, герцога Гоеля і жінку свою Ізольду Білоруку. Всі його радісно зустрічали,-та що з того? Ізольда Злотокоса його прогнала. Довго нудьгував і тужив він за нею,— і наважився ще хоч раз її побачити, хоч би й сказала вона знову своїм слугам і пахолкам ганебно побити його. В розлуці з нею він почував, як надходить до нього смерть. Та краще вмерти відразу, аніж поволі, день по дню. Хто живе в ненастанній печалі-той між людьми як мрець. Трістан бажає і прагне смерті; але нехай же хоч довідається королева, що він умирає з любові до неї; як вона це знатиме — він умре спокійніше.
Він вирушив із Карге, не признавшись нікому: ні рідним, ні друзям, ні навіть побратимові своєму Кагердену. Пішки вирушив він у вбогій одежі: ніхто-бо не зважає на бідних волоцюг, що блукають по великих дорогах. Так ішов він, доки не опинився на морському березі. У гавані виряджався в путь великий купецький корабель; уже моряки на ньому напинали вітрила і піднімали якір, готуючись рушати в море.
— Хай бог береже вас, панове! Щасливої вам плавби! До якої землі йде ваш корабель?
— До Тінтажеля.
— До Тінтажеля? О панове, візьміть мене з собою. Його взято. Сприятливий вітер надимає паруси, корабель швидко біжить по хвилях. П'ять днів і п'ять ночей ішов [157] він просто на Корнуельс, шостого дня об'якорився в Тінта-жельській пристані.
Недалеко від пристані, над самим морем, піднісся замок, з усіх боків добре захищений і огороджений; одною лише залізною брамою можна увійти до нього, і два певні охоронці стояли при ній день і ніч. Як же дістатися туди? Трістан зійшов з корабля і сів на узбережжі. Од перехожого довідався він, що король Марк у замку і що недавно він збирав увесь свій двір.
— А де королева? І де Бранжієна, вірна її служниця?
— Вони теж у Тінтажелі, я оце якось їх бачив: королева Ізольда здавалася смутною, як завжди.
Почувши ім'я Ізольди, Трістан зітхнув: подумав, що ні хитрощами, ані одвагою не доб'ється він побачення з милою: король Марк уб'є його.
— Та що з того? Уб'є то й уб'є. Хіба я не маю, Ізольдо, умерти через любов до тебе? А хіба щодня без тебе я не вмираю? Але ти, Ізольдо, коли б ти знала, що я тут,— чи сподобиш же мене хоч єдиного слова? Може, знову звелиш своїм слугам прогнати мене? Так, піду на хитрощі. Одягнусь за юродивого, за божевільного — і це божевілля буде мені великою мудрістю. Безумніші від мене матимуть мене за безумця, і за дурня — вдесятеро від мене дурніші.
Проходив тим берегом рибалка в простій шерстяній куцині з великим каптуром. Трістан побачив його, одкликав і каже:
— Друже, хочеш помінятися зо мною на одежу? Дай мені свою куцину: дуже вона припала мені до смаку. [158]
Рибалка оглянув Трістанову одежу, вона здалась йому кращою, ніж його власна,— і вони помінялись. Прудко пішов рибалка, радий та веселий, що виміняв таке добро.
Тоді Трістан зняв своє гарне біляве волосся, вистригти на голові хрест. Він помастив собі вид настойкою із чарівничої трави, що вивіз із свого краю, і зараз же обличчя його так змінилося, що ніхто зроду-віку не пізнав би Трістана. Потім він вирвав із огорожі каштанову гілку, зробив з неї собі кийка, почепив його на шию та й почвалав босий до замку.