— Ласкавий пане, яку нагороду дали б ви тому, хто звільнив би вашу державу від велетня Ургана Кошлатого, що такою тяжкою даниною хоче вас обкласти?
— Правду скажу тобі: я б дав переможцеві вибрати з-між моїх скарбів те, що він вважає за найкоштовніше. Та ніхто не зважиться піти на велетня.
— Чудні слова! — відповів Трістан.— Таж лише подвиги дають країні щастя й добро, і за все золото Мілана я не відмовлюсь поборотися з велетнем.
-— Що ж,— каже герцог,— хай господь, народжений од діви, буде з тобою на полі битви і оборонить тебе від смерті. Трістан напав на Ургана-велетня в його печері. Довго й затято бились вони. Нарешті мужність подолала силу, спритний меч— тяжку булаву,— і Трістан, одрізавши у велетня правий кулак, приніс його до герцога.
— Сеньйоре, в нагороду ви обіцяли дати мені що захочу: подаруйте мені Пті-Крю, улюбленого вашого песика.
— Друже мій, чого ти просиш? Залиши його мені, візьми собі краще мою сестру й половину моєї землі.
— Сеньйоре, сестра ваша гарна, і гарна ваша земля; але [126] я бився з велетнем Урганом лише для того, щоб здобути вашого чарівного песика. Згадайте свої обіцянки! — Що ж, візьми його, але знай, що ти забираєш од мене мою радість і втіху.
Трістан доручив собачку уельському жонглерові, хитрому та мудрому, і той привіз її до корнуельської землі. Він приїхав до Тінтажеля і віддав Пті-Крю Бранжієні. Дуже зраділа королева, дала в нагороду жонглерові десять марок золота і сказала мужеві, ніби королева Ірландська, мати її, прислала цей дорогий подарунок. Вона звеліла майстрові-золотникові зробити для собачки оздоблену золотом та самоцвітами клітину і скрізь, куди тільки йшла, носила за собою дивне звірятко на спомин про милого. Гляне на песика — і сум, печаль та журба зникають геть із серця. Спершу королева не могла збагнути, що воно за чудо: коли їй так радісно та мило дивитись на песика, то це,— гадала вона,— запевне тому, що його прислав Трістан; думаючи про коханого, вона заспокоюється і втішається. Та одного дня зрозуміла, що то чари і що йдуть вони од дивного брязкальця.
"О! — помислила Ізольда.— Чи годиться ж, що я тут розважаюсь, коли Трістан, нещасний, горює на чужині? Він міг би залишити при собі зачарованого песика і забути про все лихо й журбу; та ні, ґречний та милий, він волів прислати його мені, дати мені радість і собі зоставити скорботу. Не гаразд буде, щоб я на таке згодилась; Трістане, я бажаю мучитись доти, доки мучишся ти". Вона взяла чарівне брязкальце, подзвонила ним востаннє, тихо одв'язала його і крізь відчинене вікно кинула.в море. [127]
15. Ізольда Білорука
Закохані не могли ні жити, ні вмерти одне без одного. Розлука — це було не життя й не смерть, але життя й смерть разом. Мандруючи по морях, островах і дальніх землях, хотів Трістан утекти од свого лиха. Він одвідав свою рідну землю Лооннуа, де Рогальт Вірне Слово прийняв свого сина, плачучи від надміру ніжності; та не міг тут рицар жити спокійно і поїхав далі королівствами і герцогствами, шукаючи пригод та подвигів: із Лооннуа до фризів, од фризів до Гавуа, Німеччини та Іспанії. Багатьом володарям служив, багато славних діл учинив, та два роки не мав жодної звістки із Корнуельсу: ні друга, ані листа не прибувало звідти.
Тоді спало йому на думку, що Ізольда не любить уже його, забула про нього.
І от сталось так, що, мандруючи з одним лише Горвена-лем, потрапив він до Бретані. Вони їхали спустошеною, зубожілою рівниною: скрізь розвалені стіни, села без людей, знищені огнем поля, по вугіллю та попелу ступали їхні коні. Серед цієї пустині подумав Трістан:
"Стомився я, зморився. Навіщо мені всі оті пригоди? Дама моя далеко, і ніколи я її не побачу. Чому — от уже два роки минуло — не послала вона шукати мене по чужих землях? Та й жодної вісточки від неї нема. В Тінтажелі король шанує її, служить їй; вона живе радісно. Певне діло, брязкальце чарівної собачки добре втішає ЇЇ. Вона забуває мене, і що їй до колишніх радощів і колишньої журби, [129] що їй до того нещасного, хто блукає тут, по оцій спустошеній землі! А я, невже я ніколи не забуду тієї, що забула мене? Невже ніхто не заспокоїть, не розвіє мойого горя ? "
Два дні їхали Трістан та Горвеналь полями й селищами, ніде не здибавши ні людини, ні півня, ані пса. Третього дня, в годину ранішньої молитви, наблизились вони до пагорка, де стояла старенька каплиця і — недалечко від неї — виднілося житло пустельника. На пустельникові не було тканої одежі: він ходив загорнутий у козину шкуру, з кострубатою шерстю на спині. Простягтись на землі, з голими ліктями й колінами, він молився Марії-Магдалині, благав послати йому дохожі до бога молитви. Він привітав прибулих і, поки Горвеналь ставив на місце коні, поміг Трістанові зняти з себе рицарський обладунок і зготував дещо попоїсти. Не поставив він делікатних страв, а пригостив лише хлібом із ячмінної муки, змішаної з попелом, та ще почастував криничною водою. По вечері, коли вже зайшла ніч, всі троє сіли круг огню, і Трістан запитав, що це за сплюндрована країна.
— Шановний сеньйоре,— відповів пустельник,— ця земля зветься Бретань, а належить вона герцогу Гоелеві. Колись це була прегарна країна, з розкішними лугами і родючими ланами; скрізь були млини, яблуневі садки, хутори. Та граф Ріоль Нантський знищив це все; його здобичницькі загони все пустили на попіл, все пограбували. Тепер люди його багаті надовго. Така вже війна, нічого не вдієте.
— Брате,— мовив Трістан,— чому ж граф Ріоль та покривдив вашого пана Гоеля? [130]
— Я розкажу вам, сеньйоре, з чого пішла війна. Знайте, що Ріоль був васалом герцога Гоеля. А в герцога є дочка, над усі королівські дочки найкраща. От граф Ріоль і хотів узяти з нею шлюб. Але батько не захотів віддавати її за свого васала, і граф Ріоль намагався взяти її силою. Багато людей полягло через цю зваду.
— Чи може герцог Гоель провадити далі війну? — запитав Трістан.
— Тяжко йому, сеньйоре. А проте останній його замок, Карге, ще не піддався, бо міцні його мури і міцне серце у герцогового сина, славного рицаря Кагердена. Та вороги тісно оточили його, морять хоробрих голодом... Як же їм довго встояти?