— Господи,— сказав Трістан,— яке ж це горе втратити тебе, мила моя та єдина! Проте — так треба; ти стільки через мене мучилась, тепер я можу тебе позбавити цих мук. Коли настане час нам розлучатись, я дам тобі дарунок, запоруку моєї любові. З невідомого краю, куди мушу виїхати, пришлю я до тебе посланця. Він скаже мені твою волю, і на перше твоє слово я примчусь із далекого краю. Ізольда зітхнула й промовила:
— Трістане, залиши мені пса свого Гюсдена. Ще не було на світі гончака, якого б так доглядали й шанували, як я його доглядатиму й шануватиму. Погляну на нього, згадаю тебе — і полегшає мені на серці. Милий мій, єсть у мене перстень із зеленого яспису; любиш мене — візьми його собі й носи на пальці. Коли прибуде посланець і говоритиме, що він од тебе, я не повірю доти, доки він не покаже цеї обручки. А як буде в нього твій перстень, то ні наказ королівський, ані його заборона не спинять мене, і я вволю все, що скажеш, чи то мудре, чи безумне. [103]
— Я оддаю тобі Гюсдена, моє серце.
— Коханий мій, натомість візьми цього персня. І вони поцілувалися в уста.
Лишивши залюблених у скиту, Огрін попрямував, обпираючись на посох, до міста Мон. Там накупив він усякого кольору тканин, горностаєвого хутра, шовку, пурпуру та багряниці, купив білішу за цвіт лілеї сорочку та ще й до всього того коня з золотою збруєю, що мав легку та тиху ходу. Люди сміялися, бачивши, як розкидає він на ці чудні для нього коштовні речі довго збирані й відкладувані гроші; але старий поклав на коня всі оті дорогі тканини та інші покупки і сказав, вернувшись до Ізольди:
— Одіж ваша, королево, порвалася на лахміття. Прийміть ці дари, щоб кращою й пишнішою прибути до Небезпечного Броду. Боюсь лише, що вони вам не припадуть до смаку; я на цім не знаюся.
Тим часом король ізвелів оголосити по всьому королівству, що за три дні має стрітись коло Небезпечного Броду з королевою і помиритися з нею. Багато рицарів і дам зібралися туди призначеного дня, усім хотілось знов побачити королеву Ізольду, всі любили її, крім трьох обмовників, і досі ще живих.
Але із цих трьох один має вмерти від меча, другого прониже стріла, третій потоне; а побережника — його уб'є в лісі ударом своєї палиці Перініс Білявий Вірний. Так господь, що ненавидить усяке зло, помститься над ворогами закоханих.
Того дня, коли призначено зібратись коло Небезпечного Броду, увесь луг виблискував і вигравав, покритий пишними [104] наметами баронів. Лісом їхав Трістан з Ізольдою; боячися засідки, він надів під своє лахміття панцер. Раптом з'явилися вони на узліссі і побачили здалека короля Марка В колі його баронів.
— Люба моя,— сказав Трістан,— от і король, ваш володар, і його рицарі та слуги; вони прямують до нас; ще хвилина, і нам уже не можна буде говорити між собою. Іменем господа всесильного і славного заклинаю тебе: коли пришлю до тебе якого посланця, вчини, як я скажу.
— Любий Трістане, як тільки побачу я знову ясписового персня, то ні башти, ні мури, ані замки не стануть мені на заваді, і твоя воля буде вволена.
— Хай бог тобі віддячить за це, Ізольдо! їхні коні йшли поруч: він міцно обняв її.
— Коханий,— мовила Ізольда,— вислухай останнє моє прохання; ти маєш виїхати звідси; почекай хоч кілька днів; сховайся десь і жди, поки не побачиш, як поводиться зо мною король — гнівно, а чи ласкаво. Я тут сама одна: хто оборонить мене від лихих людей? Я боюсь! Побережник Оррі тебе переховає; прийди крадькома вночі до зруйнованого льоху: я пошлю туди Перініса сказати тобі, чи мене не кривдять!
— Ніхто не насміє, моя мила! Я сховаюсь у побережника Оррі. Якщо хто-небудь наважиться тебе скривдити, хай бережеться мене, як вражої сили!
От уже з'їхались, уклонилися одні одним. На постріл із лука вперед від своїх їхав бадьоро король, за ним Дінас із Лідана. Коли барони під'їхали до Трістана, він, держачи за поводи Ізольдиного коня, привітав короля і сказав: [105]
-— Королю, вертаю тобі Ізольду Білокосу. Перед твоїми підданцями прошу тебе, дозволь мені оборонити свою честь і добре ім'я. Ніколи я не судився. Дозволь стати на судний поєдинок; переможуть мене — звели спалити в сірці; подолаю я — залиши мене при собі чи одішли із своєї землі. Ніхто не прийняв Трістанового виклику. Тоді Марк узяв із рицаревих рук поводи Ізольдиного коня і, припоручивши її Дінасові, од'їхав, щоб порадитися з баронами. Вельми зрадів Дінас, багато появив він шаноби та ґречності до королеви. Він зняв з неї препишну пурпурову мантію, і вродливе її тіло залишилося в тонкій шовковій одежі. Королева всміхнулася на спогад про старого пустельника, що не пожалував для неї своїх грошей. На цій дорогі шати, гнучкий та ніжний у неї стан, очі сяють, світле волосся полискує, як сонячне проміння. Побачили вороги королеву, вродливу та вшановану, як колись, і роздратовані під'їхали до короля. Саме в той час один із-між баронів, Андре де Ніколь на ім'я, намагався переконати його.
— Королю,— говорив він,— залиши Трістана при собі, тебе більше боятимуться й слухатимуть краще, коли під твоєю рукою буде такий рицар.
Говорячи так, він щодалі більше уласкавлював королеве серце. Але під'їхали лихі зрадники і сказали:
— Королю, послухай поради вірних твоїх слуг. На королеву наговорили неправди, ми з цим погоджуємось; але коли Трістан разом із нею увійде до твого замку, то люди почнуть говорити те саме. Хай краще Трістан виїде на який час. Запевне, прийде той день, що ти його знову покличеш. [106]
Так і зробив Марк: він ізвелів сказати Трістанові, щоб той покинув Корнуельс не гаючись.
І от прийшов Трістан до королеви й короля попрощатися. Він зглянувся з Ізольдою. Бачивши навколо себе людей, вона почервоніла. Жаль узяв короля, і він уперше мовив слово до небожа:
— Куди ж помандруєш ти в такому дранті? Візьми у моїй скарбниці скільки тобі треба золота, срібла, пістрявого та сірого хутра.
— Королю,— відповів Трістан,— нічого не візьму я. Піду з великою радістю послужу багатому королю фризів. Він натяг поводи, повернув коня й поїхав до моря. Ізольда дивилась йому вслід, доки він не зник у далечині. Почувши про згоду між королем, Трістаном та Ізольдою, старе й мале, жінки й діти юрмами висипали за місто Ізольді назустріч; жаль і туга брали їх за вигнанцем Трістаном, але з великою радістю вітали вони повернену свою королеву. Дзвонили в усі дзвони, улиці були приоздоблені зеленими вітами, шовками прикрашені; король, графи і принци складали королевий пишний супровід; замкові двері відчинено для всіх, бідний і багатий міг зайти в замок і бенкетувать,— і щоб одзначити цей день, король Марк, відпустивши на волю сто рабів, дав із власних рук рицарські мечі й панцери двадцятьом своїм конюшим.