Щоправда, справедливість вимагає ствердити: професор Кобилко на якусь секунду помітив, що Лаврін образився і, усміхнувшися, помахав йому ручкою, мовляв, він згодом буде до Лаврінових послуг, а тепер йому справді ніколи, зараз він просто не годен зупинитися, бо як же йому зупинитися, коли з Ізару доноситься плюскіт і дзвінкі, вкриті водяними бульбашками, дівчачі голоси, які він чув ще в дитинстві, коли його шпетила бонна, соромлячи, що йому, малому пуцьвірінькові, а вже, мовляв, схильному до небезпечних каверз, забаглося раптом підглядати купальниць? Тоді його настільки приголомшив гнів добродушної бонни, яка поставила його на веранді в кут на коліна (єдиний раз за все дитинство) і ціле передобіддя погрожувала поскаржитися на нього матері, як тільки та повернеться з міста, — що він навіть не заплакав і, замість просити пробачення (що тільки зміцнило бонну на розпачливій думці: дитина сходить на манівці!), колінкував, ковтаючи розпечені кола, які розривали йому серце від заподіяної кривди, бож він не міг пояснити (йому в сімдесят важко було б передати той стан словами, а йому ж тоді ледве минуло п'ять років!), що його притягли до себе дівчачі голоси впереміш із водою (хто зна, чи не саме ці дівчачі голоси із самих бульбашок, світлових квасолин, що видовжувалися на ліктях у рухомі линви, і голосівок, обтягнених жаб'ячою шкіркою, штовхнули його на орієнталістику і, мірою того, як він опановував мову за мовою, зміцнювали в ньому переконання, ніби він поволі наближається до дівчачого водяного сміху свого дитинства, який усе життя жеврів йому в грудях), і тепер на старощах він майже біг на той самий звук, щоб побачити, як перед ним в Ізарі купаються таборові підлітки, тільки Ізар не мілкий з наполовину пересохлим річищем, виповненим камінням і рінню, а повільний і повноводий, як ріка його дитинства, з широчезним піщаним берегом, і троє дівчат (тоді їх теж було троє, що вирізнялися з-поміж решти) полискуючи молочними тілами, світяться, а світяться вони тому, що фарбують волосся на венеційський лад!
Власне, коли професор Кобилко глянув ще раз, протерши пенсне, він зрозумів свою помилку: дівчата зовсім не фарбують кіс, переплітаючи їх іскрою, і то зовсім не вони світяться, а прозорі наперстки-ікрини, якими підлітки перекидаються, висновуючи з лискучих чарупок мерехтливу нитку, що одночасно висновується йому з серця, і завдяки цій нитці він крізь вуха, рот, очі, груди вбирає широчезну ріку разом із дівчатами до найнеприступніших глибин свого єства, де це видиво кришиться на мікроскопічні пронизливі поторки, які згущуються в звукову магму, що поволі виопуклюється в єдиний всеохопний придих-звук (дуже подібний до зідхань його няньки, вигнаної, — здається трохи запізно, — за те, що вона, попри кількаразові попередження, співала малому, своєму улюбленому пещеникові, з пелюшок призначеному для імперської кар'єри, пісні про правду й кривду та про козацьку волю, псуючи мазепинською крамолою душу й мозок панській дитині, якою невдовзі заопікувалася французька бонна, а дещо згодом і Харитон Авакумович Фетюскін, виписаний на домагання матері зі столиці рятувати від навколишньої омужичувальної стихії розумові здібності хлопчика, заки розсварені батьки з дідівського маєтку біля Сосниці переїдуть до Москви. Бідний Фетюскін! Не поталанило йому з учнем. Хоч, звісно, як же він міг передбачити, що саме його надто виставлена на показ відраза до всього українського, зневажливо називаного малоросійським, його надхненні чорносотенні просторікування про третій Рим, смертельно загрожений українським сепаратизмом, — чорносотенство, єдинонеділимство, соціялізм і прогрес в очах Фетюскіна, який щиро вважав себе передовою, без зайвих забобонів, людиною, не суперечило, а доповнювало одне одне, — чи, може, не стільки відраза до української мови й людей, які Фетюскіна дратували невикоріненою інакшістю, скільки те, що він пробував залицятися, і то чи не з деяким успіхом, до надто вродливої Кобилчиної матері, доводячи малого вихованця до такого шалу, що пізніше Кобилко ніколи гостро не переживав і далеко важливіших подій, ніби в дитинстві раз назавжди вистраждав за все життя, наслідком чого й залишився неодруженим, дивакуватим самотником? — що саме всі ці Фетюскінові мудрощі приведуть Кобилка через перську, арабську, а дещо згодом таджицьку, турецьку, тібетську мови й літератури до українського табору? Ба, більше, навчать малого мислити? Бож хіба не Фетюскінові теревені змусили Кобилка з подивом усвідомити: люди живуть не власним розумом, — більшість лягає в домовину, так і не поворухнувши мозком, — а колективними уроєннями й навіюваннями! — риса, що її Кобилко подибував згодом і в далеко розвиненіших, ніж Фетюскін, який напевне гірко образився б, довідавшися, що його уболівання й громи проти скажених українських самостійників не його погляди? А втім, хіба людина знає, що її, а що навіяне, і чому саме якась мізерна дрібниця штовхає її на такий шлях, а не на інший? Чи спромігся б Кобилко дійсно визначити, що саме зробило його таким, як він став? Тобто чи справді від Фетюскінових просторікувань у ньому, Кобилкові, старанно відмежовуваному від усього українського, заговорила поколіннями притлумлена кров і серед навколишнього безпросвітнього небуття прокинулася свідомість колишньої гідности й окремішности свого роду й племени, давно зросійщеного заради лакомства імперського, чи, просто, Фетюскін, наступивши на живе там, де його не мало бути, ненароком розворушив у малому почуття справедливости, заради якої Кобилко, спочатку за царської, а потім і за радянської влади наражався на зачудовані, а перегодя й на зловісні запити, за яким, як із факірського кошика, вихитувалося десять років Колими та ще п'ять додаткові на Біломорканалі: "Чому ви написали розвідку про Мілярепу по-українському? Що спонукало вас шукати зв'язків українського барокко з суфійською лірикою? Хіба ви не знаєте, що це буржуазний націоналізм? Чому ви жодної праці не написали по— російському, як то належить солідному вченому?" Чому? Імовірно тому, що за всім цим випадково, — а хіба життя не складається з суцільних випадковостей? — стояло Кобилкове почуття справедливости, дуже рано осмислене не розумом, а якимсь додатковим живчиком, вищим за розум: абстрактної чесноти, правди, людяности — нема. Усе найшляхетніше виявляється лише в найбуденнішому, найконкретнішому, серед щоденних дрібниць, поту, гиді, злиднів, принижень і переслідувань, бо за вичищеною й нахлястрованою єлеєм бутафорною фасадою нібито вселюдських ідеалів чатує м'ясорубка терору, підлість і амебне пристосуванство, для якого справедливість — порожня бульбашка, до того ж, попри свою порожність, надто небезпечна, отож ліпше без неї обходитися. Багато без неї й обходилися. Але він, Кобилко, не міг. Вузькість? Обмеженість? Брак широких обріїв? Можливо. Можливо також, він народився не з нульовим зарядом у душі, як більшість людей, що, залежно від навколишніх силових піль, стає доброю чи злою, — бож дійсно добрих і злих приходить на світ дуже мало, — аз виразним нахилом до справедливости? Почуття, яке Фетюскін лише випадково активізував, а воно вже саме скерувало Кобилка на інший путівець? Як Фетюскін вжахнувся б, почувши, що повернення Кобилка до власних замулених джерел, виключно його, Фетюскінова, заслуга! Чи це заслуга не Фетюскіна, а волелюбної няньки, що з молоком вклала Кобилкові в груди інший віддих, не розум, не відчуття: це справжнє, а це гидь; — а саме віддих, на якому тримається і розум, і чуття, і поняття добра й справедливости, і тому цього віддиху не здолали витруїти ні щирі виховники-просторіки, ні вдосконалені смертоносні м'ясорубки — уже пролетарські Фетюскіни? Очевидно, людина не годна встановити, на якому зблискові свідомости починається її доля, проте чи не почалася Кобилкова доля саме від няньчиного зідхання-придиху, який заповнив тепер весь Ізар, розширивши зір і поглибивши віддих?). Адже цей придих-звук не лишив нічого іншого навколо!