Проте, хоч цього разу обійшлося і без побоїща і навіть без великої сварки, Ониськові царські врата таки не давали таборянам спокою (ще коли Онисько навідався до отця Ґудзія й заявив: він, Онисько, змайструє для церкви залізні царські врата, — він конче мусить їх зробити, оскільки саме на царські врата прийшло йому надхнення, а якщо він, Онисько Затуливітер, з дурної намови чи з власних лінощів негайно не виконає вищої волі, з нього вивіється життєва сила і він за кілька днів сконає, мов шолудивий пес! — Ґудзій, знаючи Ониськову винахідливість, передбачав поважні ускладнення, тільки ж сумління не дозволило йому відмовити, — та й як він відмовив би? адже Онисько й справді захворів би і ще, боронь Боже, переставився б! У таких чутливих натур усе можливе. Тому слуга Божий і миті не вагався: заради життя й спокою однієї людини він ладен був воювати з цілим світом, а не лише з усім табором, бож хіба порятунок, нехай і якої дивакуватої душі, не важив усіх передсудів? Отож, вислухавши Ониська, Ґудзій одразу ж погодився, як і тієї днини, коли, пожалівши одержимого, дозволив у кутку напроти входу примістити у церкві Ониськів водяний орган, схожий радше на діжу, ніж на орган, за який його, Ґудзія, Денис Пригара приходив зарубати).
А це, на думку правовірних, хоч Пригари ніхто відкрито не виправдував, лише підтверджувало, що в Ониськових неподобствах найбільше завинив отець Ґудзій (який щойно в церкві побачив заповіджені царські врата, бо Онисько, аж поки скінчив своє твориво, нікому їх не показував, замикаючися в себе на горищі й пантруючи, аби хто не підгледів у щілину, як він працює, і нетямущим поглядом не позбавив його надхнення). Мовляв, якби отець не надто потурав Ониськовим забаганкам — мало чого кому заманеться, — той давно втратив би гін до винахідництва (хіба не підтверджував життєвий досвід: велика поступливість ніколи до добра не доводила?), — та й взагалі! — порядніший священик велів би такі царські врата якщо не знищити, то бодай не допустити, аби подібна химера містилася в храмі Божому, бо де, коли хто подибував, щоб царські врата складалися із суцільного плетива з бляшаних паничів (із американських бляшанок, як і водяний орган-діжа), а в кожному лискучому паничеві різної величини (від наперстка до горнятка, завбільшки з диню) стриміло по одній, дві або три тичинки, оздоблених на кінцівках хвилястими горошинами, які ледь чутно подзвонювали, вистачало комусь кашлянути, навшпиньки пройтися чи й просто зідхнути в церкві?
Ілля Макаренко божився навіть, що ці тичинки зовсім виразно реагували не лише на мікроскопічні шерехи (адже не лише він, інші також зауважили, як царські врата легенько подзвонюють, — кому приємно, кому — зловісне), а й на кожний відтінок думки: коли в мозку снується щось світле, вони м'яко переливаються, коли прикре й лихе — погрозливо гудуть, а це вже переходило всі межі, бо хто зна, чи не ховалося в цих кручених паничах особливо хитромудрої пекельної машини, підкиненої радянщиками, щоб і тут стежити за людьми? хоч отець Ґудзій довго й терпляче пояснював, ніби легенький передзвін тичинок на царських вратах не що інше, як вияв (трохи своєрідний, але зовсім невинний, як і орган-діжа!) Ониськового нахилу до музики, не погамованого малярством.
Коли ж прискіпливіші з таборян, не задовольнившися Ґудзієвою відповіддю, жартома запитували Ониська, що він спорудив, у надії: від першоджерела вони хутчій добіжать правди, Онисько, не помічаючи кпин, поважно відповідав: на царських вратах йому пощастило за допомогою бляшаних паничів втілити музику сфер, і з цих бляшаних паничів люди почують не лише всесвітню гармонію, а й голос янгола Страшного Суду, хоч покищо із цих бляшаних паничів Денис Пригара, обурений Ґудзієвою поведінкою, зокрема ж отцевою каригідною терпимістю, ладною довести чоловіка з небабською вдачею до шаленства, почув кошачий голос, який велів йому, Пригарі, взяти сокиру, строщити весь Ониськів іконостас разом із ненависними царськими вратами й пекельним голубом-духом, розмести на друзки анатемський орган-діжу, а головне: зарубати Ґудзія, єдиного винуватця Ониськових вивертів, щоб люди пам'ятали: кожне неподобство треба нищити в корені; слуга Божий, який відступає від церковних канонів (навіть Христа книжники перемогли, бо Він знехтував канон), не сміє ходити по світу праведному, особливо коли він знає те, що йому ліпше було б не знати; — подробиця, на яку кошачий голос зовсім виразно натякнув, і то саме тієї миті, як Пригара зважував: чи не розправитися якнайшвидше з Ґудзієм уже хоча б тому, що, як Пригарі здалося, якимось незбагненним чином отець підозріває правду про Івана Слушка, якого Пригара — частково за намовою Сєви Калачика (хто ж тоді припускав, що Сєву підіслали радянщики, аби знищити Слушка, та й не тільки Слушка, який стояв Йосьчиним покидькам поперек горла?), а частково з власного переконання, мовляв, він, Пригара, чинить добро усьому загалові, караючи запроданця, — уколошкав у вирві над Ізаром, про що ніхто не догадувався, оскільки в таборі одразу ж поширилася чутка (не без участи Сєви), ніби Слушко — не Слушко, чесна й на диво не залякана людина, хоч і пройшов радянське пекло, а енкаведешницька креатура, яка потайки перекинулася назад.
Звісно, може Пригарі й не здалося б, ніби Ґудзій знає про Слушка, лише мовчить, якби того вечора, як він із надто довірливим чи надто самовпевненим Слушком востаннє мандрував до Ізару, отець із чаркою в руці не вистромився з дверей третього бараку і, ймовірно, їх обох запримірив, про що Пригара зовсім забув (бож Ґудзій появився лише на секунду й одразу щез), аж поки із бляшаних кручених паничів пролунав наждачний голос, який розворушив його пам'ять.
Зрештою, не виключене, що й сам нявкотливий голос Пригара почув тільки тому, що надто зосередив слух, перевіряючи після служби Божої, чи й справді (як це він з неспокоєм запримітив останнього часу) ім'я Слушка і ще якісь, покищо невиразні звуки, ладні кожної миті обернутися його власним ім'ям, дедалі настирливіше домішуються до музики Ониськового органу, який (після марних спроб Ониська ульокувати своє твориво в греко-католицькій церкві) всупереч традиції й здоровому глуздові (цього осуду Пригара ніколи й не приховував, відверто висловлюючи його не лише знайомим, а й самому отцеві ріжучи правду в очі) з вини безголового Ґудзія, що пожалів одержимого винахідника (Пригару ніхто ніколи не жалів, та й він не дозволив би себе жаліти, як песика!), опинився в православній церкві, де Онисько перед початком і після відправи (на думку Ярця Мигаля, знавця найпотаємніших сторін таборового життя, Ґудзій лише за цієї умови й погодився, яка проте цілком задовольняла винахідника) годинами вигравав елегії-канти (так бодай Онисько окреслював свою музику, твердячи, ніби вона злагіднює й очищає від погані людську вдачу), дивуючи таборян, як із водяної діжки, виповненої колінчастими рурами-міхами, що скидалися радше на бляшані хоботи, повідгороджувані один від одного чи то подіркованими патиками, чи то сопілками з млинкоподібними коліщатками— оздобами вгорі, линуть досить незвичні, неголосні, але напрочуд приємні звуки, — з чим Пригара ніколи не погоджувався, хоч Прокіп Яловецький (актор, режисер, сценарист, баба-повитуха, рапсод, а на дозвіллі просто душа-гульвіса, який один час навіть дружив із Пригарою) в захопленні від дивовижної музики (властиво через неї Яловецький остаточно й розлаявся з Пригарою), кілька разів випозичав орган-діжу разом із Ониськом для театральних вистав, бож грати на тій споруді вмів тільки сам винахідник.