Маленький чоловік зітхнув і почав спускатись униз, обережно ступаючи на розхитаний, напіврозмитий водою брук. Він устиг тільки взятися за хвіртку, коли рипнули двері і йому назустріч важко пішла мати, одягнена в старе пальто і замотана сірою, колись пуховою хусткою.
— Я забула сказати тобі ще про одне, — мовила вона хрипкуватим шепотом. — Не хотіла казати це при батькові, бо сам знаєш, який він у нас нервовий, а це його таки схвилювало б. Стах останнім часом почав сильно випивати. Мені вже про це не одна сусідка сказала. Ряба навіть бачила, що він і сторчував. Загубив шапку, і вона ту шапку принесла мені. Це добром не закінчиться.
Маленький чоловік мовчки дивився на матір.
— Ви що, випивали там? — спитала вона, дивлячись із підозрою.
— По чарці, — просто сказав маленький чоловік. — Йому на роботу йти…
— Казала мені одна — він з нею робить — і на роботі випиває. Вже йому раз за це й догану вліпили… Нічого він про це тобі не казав?
— Ані слова! — мовив маленький чоловік. — Може, це просто бабські плітки?
— Але про нього ж не плещуть, що він краде, — гостро сказала мати. — Де горить, там і курить…
— Я не побачив у ньому якихось змін. Був як завжди…
— А як він до матері почав ставитися? — так само гостро сказала вона. — Скільки я йому добра зробила: і дитину мені не раз накидали. Самі — під руку, і в кіно, а я ту дитину, вважай, і вигляділа! Але тепер уже не буду така дурна. Я йому так і сказала: годі мене використовувати! Не водіть мені своєї дитини і самі не ходіть!
— Все це маленькі пристрасті, — сказав він. — Перемелеться, і знову влагодиться…
— Так говориш, бо це не зачіпає тебе. А чіпнуліо б, то не такої б заспівав…
— Коли мене щось чіпає, я забираюся собі геть, — сказав він трохи сердито і рушив по жовтій од брикетного попелу стежці.
— Батькові про ті випивки не кажи! — мовила вона йому в спину. — Я тут хочу до сусідки скочити.
Відчинив двері й дихнув кислим запахом, який завше живе в малих будівлях. Із сіней вихором шмигнув у двері кіт, блимнувши на маленького чоловіка зеленими злодійськими очима.
— Це чий кіт? — гукнув він матері з сіней.
Мати вже була біля хвіртки.
— Прибився! — відказала голосно. — Коли б не взяли, задубів би на морозі…
Батько сидів за столом і щось повільно записував у грубого з ледериновою обкладинкою зошита.
— Сідай тут коло мене, — сказав він.
— Не хочу тобі заважати.
— Ти мені не завадиш. Мати пішла?
— Десь до сусідки.
— Ото й добре. Вона, знаєш, чогось в’їлась за це моє писання. Ну, маю я собі таке захоплення, цілих десять років веду щоденника погоди і записую всі прикмети на погоду, людей розпитую. Кому шкодить таке моє заняття?
— Нікому, — засміявся маленький чоловік. — По-моєму, це навіть здорово!
— А вона мене гризе. Побачить, що я за столом, зразу якусь роботу вигадує або ґдирати почина: ледачий, нема йому чого робити, те і се! Хоч бери та й плач!
— А ти береш і спокійнісінько пишеш собі далі, — сказав маленький чоловік.
— Аякже, — батько округлив очі. — Не можу ж я піддаватися бабським вибаганкам. Вона добра, мати, але як візьме щось собі в голову, ну, просто спасу нема!.. Я вже й лагідненько намагаюся; кудись подасться, то й пишу. Оце знаєш, яку штуку почув од одного сільського. Купив тут, на околиці, хату. Нє, ти послухай, що він сказав: чистий тобі фольклор! Коли худоба повертається увечері, то треба дивитись, яка корова буде попереду, і за мастю тієї корови визначати погоду наступного дня. Чув ти таке? Коли біла йде чи руда — день ясний, чорна — день похмурий чи дощ, а ряба — то змінна погода. Я не дуже в це повірив, казкою це трохи пахне. Ій-бо, коли б мав де на селі знайомого, то упросився б на кілька день, щоб перевірити це критично. То байка це чи правда?
— Ніколи не жив у селі, — сказав маленький чоловік. — Як і ти…
— Це недобре, — сказав батько. — Від природи ми віддаляємось, а природа за це й помститися може. Думаєш, у мене з цією погодою — коник у голові? Нє, це має велике, надзвичайне значення для світу. Проблема передбачення, прочуття й передчуття — це щось зовсім немале. Я пробував про це матері розтлумачити, але до неї не доходить. Така вже їхня бабська порода: як уроять щось собі в голову, то й колом не вибити. А все почалося з того, що я кілька разів не вгадав погоду: деякі прикмети байкою виявились. А як їх перевіряти? Коли практично не перевіриш, то й користуватися годі. А я хочу, щоб усе було на науковій основі. Тобто щоб без жодних приладів та машин. Щоб сама природа говорила за себе.
— Як на мене, потрібне й цікаве діло, — сказав маленький чоловік.
— Це ти матері скажи, — підморгнув батько. — Вона, здається, тільки тебе і слухає. Принаймні поки ти тут, не заважатиме мені.
— Гаразд, — усміхнувся маленький чоловік. — Але який з мене авторитет?
— Не кажи! — мовив гаряче батько. — Вона тебе любить. А любить, то й послухається.
Пішов з батькової кімнати, але на порозі обернувся.
— Коли я трохи помузичу, це тобі, не завадить?
— Та навпаки! — озвався батько. — Страшенно люблю, коли ти граєш.
— Дякую, — сказав він.
У кімнаті стояли повні сутінки, здавалося, хлюпали сюди через незашторені вікна — березень панував. Було тепло, недавно протопили, і він торкнувся грубки, щоб розігріти долоні. Грубка була гаряча — він приставив до неї руки, не торкаючись. І йому здалося, що тепло, яке струмує від білої стіни, народилося десь у глибині землі. Що є два сонця для цього світу: одне всім відоме, а друге — в товщі землі. Вони живуть, як сіамські близнюки, і навіть дихають в одному ритмі. Одночасно засинають і прокидаються, а весна — дитина від їхнього співжиття. Стародавні люди, спогадав він, не були дурні, коли думали, що життя у світі родиться від сполучного акту землі і сонця. Без цього союзу все було б мертве, без цього союзу, може, не стояла б йому в грудях солодка грудка, яка називається передчуттям музики. Він знав, що зараз гратиме. Певна річ, увертюру до "Тангейзера", бо саме цією музикою наливався цілий світ. А наші пристрасті, подумав він, підіймаючи покришку фортепіано, — чи така вже конечна в них потреба? Чи не є це штучне збудження, імітація руху, якого нема? Є люди, думав він, котрі тільки тоді живуть, коли колотяться у світі. Чи винуваті вони, коли іншим це не подобається? Чому тихий чоловік одружується з норовистою жінкою, а тиха жінка тягнеться до сильного, навіть брутального чоловіка? Чому тихий мовчки терпить ґдирання норовистої, а тиха переносить од буйного навіть знущання? Не вбиває це любові, хоч прикро буває не раз. Може, це якась передумова гармонійної сполуки землі і світу? Може, ця дисгармонія є, зрештою, незбагненним початком саме гармонії? Дрібні пристрасті чи великі — все одно. Кожен бере собі ті, до яких доріс і які йому під силу. Світе мій світе, думав він, граючи, як мені хочеться, щоб ти був вічний!