— Коли б у нього не було на хліб, — сказав поважно Юрковій матері, — я і хвилини б не вагався, бо Юрко мені друг, але коли подумаєш, кому потраплять мої гроші…
Ромка звів очі від шахівниці, й вони стали маленькі, примружені.
— Ще не було жодного, — жорстко повідомив він, — хто б не віддав мені боргу. Зі мною жарти погані.
Тоді Юрко помітив, як заплакала на шаховій дошці біла королева, взута в золоті туфельки, і плакала вона золотими сльозами, а в шибку їхнього вікна дивилося обличчя, приклеєне, як вирізка з журналу, — той хлопець, з яким колись біла королева гуляла на Тетерівському березі.
Тоді Юрко сказав:
— Любі мої! Постараюся зробити так, щоб усім було добре. У тебе, Стаху, я не позичатиму грошей, і ми залишимося приятелями. Я, Ромку, поверну борг, і тобі не доведеться мене калічити: хіба ж можна, щоб хтось тобі грошей та й не віддавав? Буду старатися й на роботі, і вам, Віро Миколаївно, стану достойною заміною, щоб спокійно пішли на пенсію, а ви, Галю, можете роботу не покидати, робитиму її за вас Оженюся з тобою, Свєто, і хай заспокоїться твоя мати, а ваш песик Локша мене полюбить і не гарчатиме — я годуватиму його комісійною ковбасою. Ми прибудуємо, Вікторе, до нашої хати незаконну прибудову, і ти матимеш де жити з родиною. Собі ж я хату намалюю. То буде такий дім, який може тільки приснитися, і він нам конечно присниться. А щодо білої королеви в золотих туфельках, можете не турбуватися ти, Свєто, і ви, хлопче, приклеєний, як вирізка з журналу, до скла — я любитиму її тільки у мріях і вві сні.
— Здорово ти сказав! — мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. — То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?
12
Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.
— Щось сталося? — спитав, спускаючи ноги на підлогу.
— Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?
— Про кого це ти?
— Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?
— Нікуди не влип і нічого не знаю, — роздратовано сказав. — Оце треба було мене будити?..
— Я тебе не будила, — категорично сказала мати. — Сиділа й чекала, доки прокинешся.
Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.
— Не даси відпочити, — буркнув він.
— Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.
— Звідки… знаєш?
— Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?
— Нічого я не влип, — зірвався він з канапи. — Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.
— А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає… Тоді він почав шахами дурити.
— Я це знаю, — сказав Юрко, натягаючи штани.
— Тепер він ловить дурних у парку, — сказала мати. — І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.
— Я обходжу, — сказав Юрко, натягаючи сорочку.
— В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?
— Все ти знаєш, — буркнув Юрко.
— Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?
— Нічого я не влип, — сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.
— Ліпше б признався, — сказала мати.
— Нема чого признаватися, — вибухнув Юрко. — Він мене попросив цигарки йому в місті купити…
— А в нашому магазині нема цигарок?
— Він курить "Казбек". В нашому магазині "Казбеку" нема.
— А чого тебе просив? — тоном прокурора спитала мати. — Не було в кого попросити?
— Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…
— Не брешеш? — спитала, пильно на нього дивлячись.
— Чого мені брехати?
— А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.
— Казав, що погано себе почуває.
— А чого до нього в хату заходив?
— Гроші взяти.
Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.
— Поїзд коли? — спитала мати.
— О дев’ятій, — сказав утираючись. — Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти — прохідний.
— А не міг не їхати?
— У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.
— Скільки?
— По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.
— Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.
— Які там компанії, коли нікого не знатиму.
— Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.
Він розсміявся.
— А ти кудись із Житомира виїжджала?
— Бо нема чого, — відказала. — Мені добре і вдома.
Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.
— Маєш шануватися, — сказала зрештою. — Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.
— А чим у Віктора воно склалося погано?
— А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?