— Вітаю тебе, жінко! — патетично сказав Степан голосом, що зрадливо заплітався. — Осьо зятя тобі веду.
Тоді Андрій побачив, що вулкан на ґанку зовсім не вулкан, що то гора, з якої стікають медяні ріки.
— Через це ти й напився? — спитав той підозріло медяний голос.
— Не напився, а випив, — майже героїчно сказав Степан. — Бо як же воно інакше й зятя здобуть?
— До твого відома, — сказав той підозріло медяний голос, — обійдемося без твого зятя. Поки ти пив, я розстаралася на зятя свого.
Андрій пропадав. Не те, щоб узяв та й пішов, або й справді заклав ноги на плечі, — він навіть не крізь землю провалився: пропадав! Отак ворухнув рукою — і не було вже в нього руки, ворухнув другою — і та друга перетворилась у дим. Перемнувся з ноги на ногу і ноги його — в попіл, а голова давно туманіла. Отак щезав він, розпадався і розповзався, а коли Степан хотів знайти для себе опертя (тримався бо на ногах нетвердо), то не знайшов його собі. Він і похитнувся, начебто той медоточивий голос із ґанку був просякнутий отрутою, а Степан ту отруту випивав.
— Як воно так виходить? — пробурмотів він. — Ще сьогодні вранці… Андрій такий хороший хлопець… До речі, де це він?
— А де хоче, — сказав немилосердний голос із ґанку. — Не треба мені другого п’яниці в хату…
— А те підстрелене, що воно? — спитав обережно, все ще стоячи біля хвіртки, Степан.
— Таке, що на горілку й дивитися не може, — з викликом сказала Валентина. — Таке, що рибки любить!..
— Їсти? — по-дурному перепитав Степан.
— Таке скажеш — їсти, — пирхнула Валентина. — В якваріюмах!
— Да-м, — сказав Степан. — То значить, хочеш, щоб він став твоїм зятем?
— Егеж, моїм, — солодкотічно проспівав голос на ґанку. — Мій зять, моя дочка, і все в домі, п’янице нещасний, має бути і м-моєму!
Вона вдарила кулаком об кулак, і Степан помітив, що ті кулаки викресали іскри.
9
І щось печальне відчув од того Степан Карташевський. Йому раптом здалося, що в тому всьому є щось ненормальне, бо згадав фразу, яку любив колись повторювати ще його батько: дім, який розділиться у ворожнечі, загинути має. Він любив ту гору на ґанку, яка поперемінно ставала чи вулканом, чи медоточивою, але раптом засумнівався, чи так само любить та гора його. Дивився смутно через штахетини високої хвіртки, але не міг зникнути й розчинитись у просторі так легко, як учинив те Андрій, адже не мав він іншого даху над головою та й не хотів. Чи не тому, собі ж у догоду, подумав, що все може бути не таке безнадійне, як йому здається, що, може, жіноча любов проявляється якось інакше, що, може, оті спалахи заїдливої нетерпимості — лише перевірка тієї любові, а дім, який розділяється не у ворожнечі, а в такій-от постійній борні, не обов’язково повинен гинути. Може, це два по-різному заряжені електроди, які, наближаючись одне до одного, дають струм і світло; може, декому потрібно колотити світом, щоб мати задоволення від життя? "Але чому мені, — подумав він, — так дивно й печально на серці? Чому болить так тонко і тоскно душа, чому над головою бринить жовтий листок, коли ще літо?" У його домі завізувалася нова спілка, до якої він не має ніякого стосунку, і той новий тріумвірат (жінки, дочки й зятя) чужий йому та й не потрібен. Можливо, він вступає в якусь нову пору — у старість чи самотність — ні, йому не хочеться зараз переступати порога того дому. Але не міг повернутися й піти, бо й після того мав би повертатися таки сюди, але тоді повертався б оганьблений і переможений. Тоді вони позирали б на нього поблажливо, хоч перед цим напевне б похвилювалися: де то він подівся? А може, вони й хвилювалися б тому, що таки люблять його…
Потягся рукою до жовтого листка, який провисав над його головою, зірвав і відчув на вустах смак осені — оту терпку гіркоту, яка вістить про потребу примирення і викликає жаль.
— Чого там став? — трохи занепокоєно спитала Валентина. — Іди в хату…
Він повагався. Ну от, вона озвалася до нього милостиво — сьогодні його принаймні не пилятиме. Але він не хотів так просто здаватися, тож перемнувся з ноги на ногу і понюхав розтертого в руці жовтого листка. Пахло осінню. Тлінним духом, що свідчить про пору стиглості й печалі. Сльози стали йому в очах, але він стримав їх, бо то могли бути п’яні сльози.
— Мені піти й за ручку тебе привести? — з удаваною невдоволеністю озвалася Валентина.
"Ну от, — подумав він, його смуток дійшов уже й до неї. Уже вона знає, що в нього на душі, але не мав сили переступити межі, що її замикала хвіртка".
— Я пішла розігрівати тобі обід, — сказала Валентина. — Чи ти вже десь наївся?
"Ніде він не міг наїстися, — подумав Степан. — Але коли вона зникне з того ґанку, може, й зайду".
— Добре себе почуваєш? — спитала вже м’якше вона й пильно позирнула.
А в нього від того запаху розімнутого жовтого листка стояла в нутрі осінь. І серце, й душа вже жили восени — все дихало смутком і печаллю. Рука його міцно вціпилася у штахет, а обличчя поблідло. Хміль вивіявся з голови, і він стояв на вступі до власного обійстя тремкий, порожній і прозорий. Стояв і блідів, а може, жовтів, як той передчасний листок.
— От дурний! — буркітливо сказала Валентина, важко спускаючись із ґанку. — Нема тобі чого робить!
Він ковтнув спазму, що підкотилася під горло, і перестав дивитися на жінку. Ішла таки до нього, щоб узяти за руку і ввести у дім. Отож кинув поглядом у небо, прозоре, вицвіле, без жодної хмарини, і не знайшов на чому опертися окові. Позирнув і на дорогу, але й вона була порожня й синя. Тоді по тілу його перебіг дрож, і він, заплющивши очі, подумав, що не тільки дурний, як це визначила його жінка, а, можливо, й жалюгідний. Що він жебрак, який підійшов до чужого дому, простяглий руку, і великодушна господиня того дому, кривлячись од жалю й огиди, несе йому милостиню.
1983р.
Оповідка десята
Не зійди із поїзда
1
Цей запах Юрко Тишкевич, син шевця й Ніни, що носила хустку, як у раджі, відчув, коли ще вискочив зранку надвір. Довкола драглисто тремтіли дощові сутінки, дощ сипався дрібний, надокучливий — ледве не мжичка. Хоч була тільки весна, він вискочив у самій майці, і тіло його пронизала тисячка крижаних крапельок — одночасно кольнули голі руки й плечі. Тоді він і вдихнув у груди того запаху — особливого гострого; так пахне, здається, болотяний ліс. Побіг назад у хату, а за спиною в нього з’явився раптом вітер, наздогнав хлопця на порозі і вдарив межи пліч, водночас люто затарабанивши у шибку сінешного вікна водяним дробом.