Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний — він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій — щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. "Але ні, — подумав, лагодячи запалу клавішу, — це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?"
Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.
— Але я ж полагодив вам дах, — сказав стурбовано маленький чоловік. — Чи це було іншого разу?
— Я про те саме, — сказала мати. — Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.
— У кожного своя робота! — покірливо відказав маленький чоловік.
— А він сказав, що твоє бренькання — не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.
— У кожного своя робота! — вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.
— Він сказав, що ти і такі, як ти — дармоїди, — гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.
— У світі все відносно, — тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами. — Один думає так, а другий інакше, одному те, а другому — інше! Шевцю — шевство, а кравцю — кравецтво!
— Я йому сказала те саме… Але він тоді п’яний був. А п’яний — це все одно, що дурний. Не думала я, що з нього вийде таке казна-що…
— Живе, як більшість людей, — мирно проказав маленький чоловік.
— Коли б він жив, як більшість людей, — сказала категорично мати, — то рідних своїх не ображав би!..
4
Брат наймав кімнату в цьому-таки кутку і, щоб прийти до нього, треба було піднятися по крутосхилу, а тоді завернути в завулок. Маленький чоловік покірно місив грязюку, доки дістався до знайомої хвіртки. В цьому домі палили кам’яним вугіллям, і стежка була посипана жужелем. Жужіль іржаво зарипів під ногами, потому маленький чоловік довго витирав і ноги об простелену ганчірку. В коридорі пахло смаженою цибулею — щось шкварилося на сковорідці. Дебела жінка стояла спиною до нього, її могутні, як стовпи, ноги тонули в хутряних капцях — була це стара Смердиха, в якої й поселився брат.
— Я до Стаха, — сказав тій спині маленький чоловік і ковтнув слину: в нього була алергія на запах смаженої цибулі.
Жінка обернулась і насторожено блимнула в його бік. У руці в неї був ножака, і вона виглядала, як розбійник з великої дороги. Очі Смердишині свердлували маленького чоловіка, а відвисла долішня губа відкривала ряд жовтуватих зубів — вдається, жінка усміхалася до нього.
— Щось казав? — спитала вона.
— Я до брата! — відказав маленький чоловік.
— Він удома, — махнула ножем жінка.
З коридору до хати вело двоє дверей, одні оббиті дермантином, а другі голі, навіть непофарбовані. Маленький чоловік рушив просто до тих голих і непофарбованих.
— Надовго приїхав? — спитала господиня.
— На два дні, — відповів маленький чоловік, беручись за ручку.
— То це, може, мирити їх хочеш? — спитала Смердиха, але він уже переступав порога.
Брат лежав на канапі, загорнувшись у ватяну ковдру — читав. Чотирирічна Віра гралася на підлозі, захаращеній іграшками, на столі лишилися неприбрані тарілки, а кілька стільців було завалено одежею.
— А, це ти! — сказав байдуже брат. — Я так і думав, що приїдеш.
— Потягло в рідні місця, — сказав маленький чоловік, скидаючи капелюха.
Тоді почувся дитячий окрик, а за мить Віра вже висіла на дядькові.
— Привіт, мала, — сказав маленький чоловік, розчулено поморгуючи повіками. — А знаєш, кого я зустрів по дорозі?
Мале відпустило його, вклало пальця до рота й хитро подивилось.
— Зайця, — сказало воно.
— Еге ж, саме зайця, — сказав маленький чоловік.
— Що ж він мені передав? — так само хитро спитала мала.
— Шо-ко…
— Лад! — радісно довершила мала і засміялась.
— То чи вживає шановна панна шо-ко-лад?
— Хе-хе! — засміялася дівчинка. — Таке не питають.
Брат голосно заплеснув книгу і спустив на підлогу тонкі, голі ноги. Маленький чоловік присів на краєчок стільця, спинка якого була завішана лахами.
— Ти сьогодні на другу?
— Та от, міняємося з жінкою. Мале хворіє, тримаємо вдома.
Дівчинка з хрумкотом їла шоколад.
— Така дивна погода надворі, — сказав протягло маленький чоловік. — Сіра й нежива. Начебто не весна це, а осінь. І синиці не співають. Небо таке чудне: начебто на голові лежить. Ішов я оце й тягнув його на плечах.
— Хе-хе! — засміялася дівчинка — Хіба можна тягти небо на плечах?
— Березень — відказав брат. — Я ховаюсь од нього під ватяною ковдрою.
Засвітив смутною усмішкою, даючи зрозуміти, що сказане — жарт.
— Що з малою? — спитав маленький чоловік.
Дівчинка активно хрумтіла шоколадом.
— Безконечні застуди, — сказав брат. — Піде в садочок, побуде два дні — й температура. Ну, ми вирішили забрати її — ходимо з жінкою на різні зміни і майже не бачимо одне одного, — він позирнув на маленького чоловіка з прижмурцем — засвітився в його очах зелений вогник. — Це не мати тебе викликала? — спитав жорстко.