Роман юрби

Сторінка 64 з 187

Шевчук Валерій

Один тільки золотий лис у цій ночі був справжнім золотим лисом, ніби вийшов із казки, засвітив синім поглядом і радісно ошкірив пащеку, з якої вряди-годи виривалися язики полум’я. А ще летів у темені чорногуз із трьома чорними жонами, і темрява омивала його тіло, від чого біла барва змивалася, й чим далі чорногуз летів, тим більше, на радість своїм жонам-воронам, чорнів. Усе ж навколо пливло, розливалося, згорталося, розповиналося, скручувалося й розчинялося, ставало собою й подіб’ям, таким, яким мало бути, таким, як мало бути в Навпаки, тобто як не було. І солов’ї не вгавали і забивали в голови тих, котрі так важко спали, золоті цвяхи, бо на те й прийшла ця ніч, аби перемішати всіх і все, і все в усіх: думки й видження, адже ніхто вже з цих людей не пізнавав ані сусідів, ані себе — всі повільно летіли, западаючи, в телшу яму, і не відали краю своїй плавбі, хоч усьому на світі край неодмінно має настати.

Частина друга

Вівці пасомі

Оповідка сьома

Березень

1

Маленький чоловік у сірому діагоналевому пальтечку, в капелюсі з невеличкими, хвацько вигнутими крисами — був це молодший син Клари, на прізвисько Жасминова Пані — обережно ступав через жовтуваті калюжі, які густо цвіли на ґрунтовій дорозі завулку; вся вона була начебто вкрита більшими та меншими очима, які сумирно вдивлялись у насумрене небо, — колотилися там сіро-рудуваті хмари. Сніг ще лежав на узбіччях дороги, в затінених місцях і під горою; чоловік ішов, роззираючись — давно уже тут не був. Мав невеликі круглі очка, трохи задовгий ніс і повні добродушні губи, які завмерли в півусмішці. Дивна й безмежна тиша, відчуття порожнечі, запах розмоченої землі — все це впливало на чоловічка, і йшов він повільно, вибираючи, де поставити ногу, бо ще коли спустився сюди від мосту та асфальту, відразу вскочив у калюжу: в черевиках йому тепер було вогко й неприємно. Сонно світилися шибки хат, кошлате небо громадилося кострубатими кучмами, сірі латки снігу попереду ледь-ледь синіли: там далі росли дерева, голі й мокрі під цю пору, крізь них проглядалися прирічкові горби. Чоловік витяг руки з кишень, в одній опинилася пачка сигарет, а в другій — коробка сірників. Неквапливо взяв сигарету й зупинився, щоб припалити. Пахнув з насолодою димом, і раптом здригнувся: на вході у п’ятий номер стояв грубий чолов’яга в куфайці, в засаленому картузі і з червоним, буряковим лицем, — добре його знав, був це Ромка, зять Войцехівських.

— Може, й мене пригостиш? — сказав він, підморгуючи. — Здоров!

Між маленьким чоловіком та здоровилом лежала величезна калюжа, і чоловічок нерішуче зупинився, обдумуючи, як би ту калюжу обійти. Але здоровило вже ступнув велетенськими гумовими чобітьми у воду й побрів до нього. Простягнув червону пальчасту руку і витяг не одну, а три сигарети.

— Бог тройцю любить, — сказав хрипко. — Спасибочки!

Чоловічок чемно, трохи запобігливо всміхнувся і порвався йти.

— Чекай! — хрипко сказав черевань. — А прикурити?

Дав сірники, а коли забирав, зустрівся із заплилими в мішках холодними сірими очима.

— Давно тебе щось не було, — сказав здоровило й пихнув димом.

— Хе-хе! — засміявся чоловічок і таки рушив, безцеремонно покинувши в калюжі здорованя, який так щиро затягнувся, що аж хмару диму створив над собою.

Тоді чоловічок відчув, що пальто в нього на плечах набрякло, а неприємна вільга пролазить до тіла. Він мерзлякувато повів плечима й пішов, розсіюючи носками брудносірі краплі. Здавалося, Ромка все ще стоїть у калюжі, важко дивлячись йому вслід; може, це від того морозило йому спину, начебто приліпилося там дві крижинки. На порожню дорогу з бічного завулка вистрибнув на трьох ногах пес, зупинився й зирнув на маленького чоловіка. Тоді неквапно застрибав по дорозі, задня лапа в нього безживно звисала, і чоловічок притишив ходу, щоб не лякати даремно хвору тваринку.

Пес вряди-годи озирався, а переконавшись, що людина йде на пристойній віддалі, монотонно й спокійно дрибуляв.

Чоловічок зупинився біля розхитаної хвіртки, яка вгрузла в калюжу, доріжка до хати була світло-брунатна від брикетного попелу, яким посипали її взимку. Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, — у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

— Уяви собі, — казала мати, — ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили — вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу — пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти — мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс — як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?