— Шо воно таке? — спитала Людка. — Чи не Льонька це твій?
— По-моєму, да, — мовила Броня, і серце в неї стрепенулося щасливо. — Бач, — підморгнула приятельці. — Помогло! Стояв би той паркан ще кілька років нечинений.
— А чом думаєш, що він паркана чинить? — спитала Людка, бо з хати того не могли бачити.
— А, — легковажно сказала Броня. — Це коли на нього находить, то роботу собі шука. Шоб, каже, розігрілася кров.
Людка засміялась, і уявила собі увігнану в дірку Льоньчину постать, що вигнулася, наче значок параграфа.
Броня ж відчула, що цього моменту пропускати не варто, тому покинула подругу й пішла вниз крутим спуском, бо побіч зі зловтіхою мала вже сподіванку, що чоловік перестане дутися, адже вона давно вже відійшла та й прати не треба було, хіба сердило те, що сердиться він. Водночас жила в ній і неясна тривога, бо ще ніколи, відколи живуть разом, не тяглася сварка так довго. Може, через це вона зупинилася біля чоловіка, який сидів задом на п’ятах і щосили гатив у дошку молотком, сподіваючись, що той до неї заговорить. Але Льонька й оком не повів у її бік, а порався біля дошки, ніби та була щось живіше від жінки. Це розсердило Броню, всміхнулася криво й рушила додому — кортіло перевірити, чи торкнувся приготованої їжі. Але їжа стояла неторкнута, і сіре з чорним знову наповнило їй груди — пожаліла, що завчасно покинула приятельку, адже все у хаті було неживе. Потулялася туди і сюди й відчинила шафу, щоб передивитися одежу. Але одежі не стала переглядати — нецікаво. Підійшла до вікна й побачила чоловіка, який поклав дошку на ослінця, припер її коліном і завзято пиляв — тирса струменями вилітала з обох боків. Тоді її ще більше заїло, а коли це траплялося, в шлунку завжди з’являлися голодові спазми. Пішла на кухню й не розігріваючи, почала глитати з каструльки вермішелю, заїдаючи холодною котлетою, ковтала, а на кожен удар молотка за вікном якось чудно здригалася, власне ковтала саме в той мент, коли вдаряв молоток. Зрештою, їжа стала їй поперек горла, запила доброю квартою компоту, відтак вийшла та й подалася, вже не зупиняючись біля чоловіка, в той бік, де жила друга її приятелька, "культурна" Нора, аби повернутися, коли буде зовсім темно. За спиною знову ярісно загупав молоток, і вона мимохіть озирнулася, щоб пересвідчитись: чи дивиться їй услід. Але був зайнятий ділом принаймні й справді вигнувся ніби значок параграфа, тож тонка навкісна всмішка перекраяла Бронине обличчя й учинила з неї на мент почварку.
У цей час вийшов на прогулянку Олексій. Ішов так повільно, як це можна, руки мав закладені за спину, а в роті мирно тліла цигарка. Очі загусли, як і вечір, що десь так само, як він, вийшов з дому і поволі впливав в околицю. Вогником цигарки того вечора було сонце, що хилилося до овиду, й отак поволеньки вони ішли, Олексій та вечір, а що десь унизу гупало молотком, то одна Олексієва брова здивовано задерлась і вигнулася. Скерував свою надто повільну ходу туди, де гупало, і поки дійшов до Льоньки, сонце торкнулося небокраю. Відтак викурилася й цигарка, у нього й у вечора. Олексій виплюнув недокурка під ноги, той мав пожевріти на землі, як ще пожевріє трохи на окоємі сонце.
— Чудак ти чоловік, — сказав не без самоповаги Олексій. — Укалував цілий день, чи ж тобі мало?
— Тра паркана полагодить, — покірливо сказав Льонька.
— Ти подаєш поганий примєр, — сказав Олексій. — Галька мені тим парканом голову вигризла, а я не хачу. Я після роботи й за холодну воду не хачу братися. Чекай, кажу, на одпуск.
— Ну, то в тебе так, а в мене інак.
— Тепер вона мені тобою очі вибиватиме, — сказав Олексій. Через це кажу: подаєш поганий примєр. Ходім лучче партійку шибонем. Їй-бо, вріжу мата!
Льонька в цей час забивав цвяха, лупив щосили молотком, аж луна розходилася на цілу околицю, аж зупинялася, кудись пильно біжучи, якась загадкова особа в спідниці, і шия її ставала, ніби в курки, а рот приспускав нижню щелепу. Олексій ніби розминався: стояв і рухав ногами в колінах.
— Мені Борис-електрик одну комбінаційку показав, — сказав він. — Віриш, за три мінути мене роздумбасив.
— Хочеш і мене роздумбасить? — мирно спитав Льонька, приміряючи іншу дошку.
— Канєшно! Хоч, закладемся: роздумбасю, ставиш пляшку.
— Одну мені вже поставив…
Приятель не відповів, тільки глянув туди, де лежав його незагашений недопалок, той уже не курів; зирнув і туди, де заходило сонце, але сонця вже не було. І він знову втикнув між губи цигарку, припалив, випухкнув димом, а тоді збив її набік, щоб не заважала говорити.
— Брось це грязне дєло, Льонь! На кой чорт воно тобі нужно? Лучче з мене бери примєр. Бабам ніззя позволять сідати собі на голову.
— Паркана тра полагодить! — сказав Льонька твердіше, і його молоток знову почав бити лунко і завзято.
— Ти красоту природи нарушаєш, — сказав Олексій. — Тихо так, а ти молотком думбасиш!.. Пішли лучче заб’єм партійку!..
Але Льонька не відповів. Тоді його приятель зирнув у той бік, де біля кількох дерев з не меншим завзяттям розбивали тишу доміношники. Не хотілося туди йти, але тут застоявся, отож і рушив якомога повільніше й на обличчя його ліг такий вираз, який має вечір, спускаючись на землю.
7
Загнав останнього цвяха, ледве розрізняючи, куди б’є, а тоді втомлено звівся і обдивився роботу. В густому сутінку світліли вставлені дошки справді-таки як фікси в зубах, і від того в грудях трохи потеліло. Вступив у хвіртку і довго вмивався, брязкаючи носиком умивальника. Відтак зайшов до темної хати, вступив до кухні й налапав шматка хліба й цибулину. Рушив у комірчину, сів у темені і їв, повільно пережовуючи, ніби важко йому молотити щелепами. З вікна від недалекого ліхтаря падав на його обличчя відсвіт, і воно ніби синьою машкарою покрилося, закам’яніле й постаріле. Натужно ходили жовна, вряди-годи горло здригалося — ковтав. Очі зробилися чорні й бездонні — дивились у горішню шибу, легко просвічену кволим відблиском. Сидів так, доки не доїв усього, відтак зітхнув і почав повільно роздягатися. Стягував одежу, як щось прилипле, підліз під благеньку ковдру, яку Броня викинула з хати йому в підстілку, і став малим непорушним згортком.