Броня в хаті так само нагрівається, як вода, що її гріє у виварці. Все, що потрапляє до рук, бряжчить, і стогне, і гупає; коли ж ставить, аж лунає по хаті, але Льоньці до того нема діла. Має застромленого в бік заводного ключика і того накручено до краю, тож має бігати, як іграшка, з відрами, аж доки вистачить заводу; для нього такий рух визначатиме мир та злагоду, а коли в домі мир та злагода, що треба чоловікові, адже хоче спокійно відпочити після робочого тижня і далі цього його бажання не поширюються.
Відтворював усе те з напруженою прискіпливістю, наче діставав задоволення, а може, вивіряв, чи й справді відбулося те, що так різко поставило все догори сторч. Ну так, наносив води якраз стільки, скільки треба, тобто доки жінка не сказала досить; здається смола в її нутрі вже не так яро побулькувала. Грілася вода, брудна білизна вивалена в миску. Пральну машину витягнуто на подвір’я, в бочці чекає вода на полоскання. Здавалося б, чоловік був без зазубринки, ніби гумова лялька, бо тільки сварка з ним могла б зруйнувати намислене. Тоді Броня могла б покинути все на так (кілька разів це траплялося): розгардіяш у хаті, воду, що майже нагрілася, крикнувши в його остогидло-мирну пику і в ті незворушно погідні, дурнуваті, на її визначення, очі, що вона не служниця й не рабиня. Тоді двері грюкнуть так, що зі стелі посиплеться тонкими пластівцями глина; вона б наступила на такого пластівця, а ще й розтерла б, відтак подалася до когось із приятельок — може, Людки, а може, Гальки, звільнена й задоволена, хоча смола в її нутрі не переставала б кипіти — вона, та смола, тобто обурення, була б виллята перед приятелькою. Звісно, приятелька подбала б учинити те саме, принаймні Галька, бо її чоловік, тобто Олексій, колись, як іще не вийшла за нього, вдавав із себе такого роботящого, ну, прямо-таки бджілку, а коли за нього вийшла, то виявилося, що це не бджілка, а трутень, ледацюга з ледацюг, те і се, так і так — був би то чудовий дует, аж просвітліли б обидві од такого погідного співу й відчули, що світ навколо ще можна терпіти, що смола в нутрі чи википіла, чи вилилась, а чортяка, народжений із тієї смоли, перейшов у дим, не залишивши і чорної калюжки, як це буває, коли чортяки переходять у дим, і в серце одній і другій вліз би малий, жартівливий, з кудлатого гривкою патлань і бринькнув би пальцем по їхній сердечній струні раз і другий, і це отямило б їх, примусивши згадати, що в хаті кожної залишився неймовірний нелад. Відтак розтерпли і до власних чоловіків, котрі в цей час опечалено зійшлися б коло дощатого столу, поставленого біля кількох дерев, і зосереджено сопли над шаховою дошкою, вряди-годи покрикуючи або чухаючи карки, коли робили непростимі помилки, і це тривало б доти, поки не покликали б їх умирені жінки. А що часу для власного умирення мали зажити немало, то чоловікам не жаль було б покидати гру; окрім того, у нібито сердитих ще окликах почули б щось таке, що дало б їм солодку сподіванку на прийдешній вечір, а вечори і приходять до людей, аби нести їм мир; тоді й приходить у доми, принаймні декотрі, на околицю злагода, і Льонька, а може, й Олексій, зосереджено спогадає, що світ цей крутиться так, як належить, а зовсім не навпаки…
У цьому місці, дивлячись кіно, що його крутив апарат дня, Льонька відчував стуму. Саме ту стуму, чи жаль, що мусив її гасити, заливаючи серце, ніби желе, холодом. Але хоч яка мала та стума, нелегко її з душі прогнати: краєвид перед очима лежав знайомий, рідний, кожна дрібничка дому — знайома й рідна, адже саме тут укладалися в певну систему первні його буття, відтак і повітря пахне, як може пахнути лише домівка, адже все тут знає, адже це його забіч, тобто місце, куди може повернутися втомлений після роботи. Це й розтоплювало його й м’якшило, в таку мить навіть очі воложіли, але кіно, витворене уявою, не було докручене, добре знав (адже сам його пережив та й не вперше прокручував), що далі все має розпастися й поламатись, як картковий дімець, що ззаду, за спиною, тільки скалки, уламки колишнього світу, і що склеїти скло чи знову збудувати карткового будиночка можна, але скло цілим уже не назвеш, а дімець уже буде не той. Від того тужне зітхання виходило, ніби дух поривний, з грудей, а це вже був не жаль, а печаль. Холодна й безнадійна, ніби туго скручений волосяний м’яч темряви.
Авжеж, було воно так: Броня ніби ввійшла в трудову гарячку, якою тільки-но перекипів Льонька, тягаючи воду; вже не пашіла роздратуванням та люттю, адже чоловік був без зазубринки, покірний і тихий, хоч і противний з отією ідіотською усмішечкою, все виконував безвідмовно, отже, не мала жодної надії спекатися нелюбого обов’язку. Вода нагріта, хвартух оперезував стана, вони разом вилили окріп із виварки в пральну машину, біля неї стояли наготовлені відра з холодною водою — все аж надто ідеальне, злагоджене, аби вийшло на добре. Лишалося тільки перекрутити білизну в машині, покрутити ручкою, витискаючи воду, сполоснути; Льонька при цьому мав місію стояти біля жінки, готовий до послуг; зрештою, й послуг не потребувалося, хіба стояти й розважати, щоб не бути жінці при нелюбій роботі самій. Отут (кіно крутилося з тріском на апараті дня, апараті дещо архаїчному, як у сільських кінопересувках) Льонька дозволяв собі ослабину чи, скажемо від себе, ліричну паузу. Тобто стояв, розставивши ноги, й німо дивився, як порається жінка біля машини, така вже мирна, така вже не чорна, така обезсмолена, що починав відчувати до неї ніжність, ба навіть сентимент, ба навіть гордість, що оце чудо в спідниці належить таки йому; отож, коли б день закінчився мирно, Льонька трохи того зворушення призапас би на вечір, а тоді не без задоволення коло того чуда, але вже без спідниці, попорався б, але в той день все відбулося трохи інакше: стукнула раптом хвіртка, вони одночасно кинули туди очима: Броня з надією на відстрочку в роботі, бо то могла бути котрась із сусідок, Людка, чи Галька, чи Валька Карташевська, чи таксистиха, чи Магаданша, або, на гірший кінець, ряба Надька; Льонька ж зирнув на хвіртку не з інтересу, а швидше за звичкою, бо коли рипає чи стукає хвіртка — це хтось іде. І побачив він широке, кругле, розлиблене, дурнувате лице свого найближчого сусіда й начебто приятеля Олексія, мирного й добродушного, навіть чуб лежав, охайно прилизаний, а одне око було менше за друге, що свідчило, що він сюди прийшов з якоюсь гадкою, може, трохи й хитрою: чи не до шахів запрошувати? Став біля Льоньки вряд, так само розставив ноги й так само, тільки без замилування, задивився, як переминає білизну пральна машина. Відтак зирнув одним більшим, а другим меншим оком на Броню, яка сортувала те, що мало піти на другу крутку, по тому ледь-ледь повернув, ніби вона в нього важко проверталася, голову до Льоньки і те менше око до нього хитро, але майже непомітно моргнуло.