— Хто привів? — видихнула Марія.
— Ну, не твій же. Єва й Партизан привели.
— Єва вже марух водить? — неймовірно здивувалася Смердиха-молодша, чим видимо потішила куцу Наталку, бо та закудкудахкала зовсім з тими самими інтонаціями, що й марухи в бур’янах.
— Нє, про Єву тут сомнєній нема — він бідолашка, — сказала куца Наталка. — Це їх Партизан десь підхопив.
— А мо’, вони заразні? — з тим-таки жахом сказала Марія.
— А шо ти думаєш? — строго сказала куца Наталка. — Іди лучче забирай звідти свого, бо ще принесе додому чорті-шо!..
Оце й стало причиною вибуху, який повів за собою всі інші події цього погожого травневого дня з його сонцем навпереміж із дощами, саме тими, від яких гінко росли бур’яни, а може, бур’яни так гінко росли, бо саме тоді бахнув Чорнобиль; городина ж росла погано, бо пізніше, влітку, жовтіло і в’яло огірчане гудиння, зате пишно розростався чорнобиль, уже з маленької літери, вигналися ще й гігантські лопухи, аж діти зривали листки й носили ніби парасолі, а коли мочило, то ті листки й справді ставали їм за парасолі.
Смердиха-молодша не була з нерішучих, не раз їй доводилось, як уже оповіщалось у цій книзі, тягати свого милого до безтями п’яного, через що вона, так; і не виливши помий, героїчно кинулася в бур’яни, за нею метнулася куца Наталка із псом, який одразу ж почав рватися й гавкати (не могла ж вона пропустити, щоб не побачити такого "кіна"), вони вдерлися у логово п’яниць, яке було вимощено бур’янами, і тут Марія побачила таке, чого не сподівалася ніколи побачити поки віку її: якраз навпроти сидів Смерд-молодший, і його обіймала за плечі така почвара в ясіночому образі, яких вона ніколи не бачила. Уздрівши жінку, Смерд-молодший побілів як полотно, вирячив очі десь так само, як це робила вона, Марія від того ще більш осатаніла і, схопившись за відро, облила маруху й свого коханого, а потім почала товкти тим відром раз маруху, а раз чоловіка, маруха верещала й відбивалася, а Смерд-молодший якось дивно перевернувся через голову і кинувся з бур’янів, але з ходу перечепився через шматок арматури фігурного профілю, який стирчав із землі й на якому висіла авоська з порожніми пляшками. Пляшки задзеленчали, ззаду радісно гавкав пес куцої Наталки; сама вона взялася руками в боки й щасливо кудкудахкала; друга маруха кинулася обороняти подругу, за що дістала відром по голові й сіла там, де стояла; з очей у неї покотилися сльози, які розмивали вульгарно накладений грим, через що попливли по її щоках чорні, червоні й сірі патьоки. Решта п’яниць піджукували Марію, тільки Єва сказав, виплюнувши заслиненого недопалка:
— Даремно ти його, Мань, бйош! Ета она хотіла, а он отказувався…
Але та умиротворяюча інформація не дійшла до вух Смердихи-молодшої, принаймні вона досягла того, що маруха, яка залицялася до її чоловіка, з вовчим виттям кинулася навтьоки, а за нею побігла її подруга, діставши ще раз відром по спиняці, від чого глухо гупнуло, ніби била Марія по порожній бочці. П’яниці й не подумали захищати своїх марух, а тільки весело шкірилися, тільки Єва прорік, кривлячи рота:
— Да, розгон демонстрації. Капіталістіческі штучки!..
— Молодець, Маріє, молодець! — казала куца Наталка, ведучи однією рукою під руку розхвильовану й досі роз’ятрену Смердиху-молодшу, а другою пса, попустивши повода, через що пес зумів обнюхати Марію і навіть лизнув її праву литку. — Так йому й тра, кобиляці! А тим лярвам тоже добре дала!.. Гнать їх отцюдова тра, паскуд, щоб духом сифілісним не пахли, курви! Коли б вони тобі шо зробили, я на них собаку натравила б, їй-бо!
Але Марія вже вичерпалася. Йшла і схлипувала, тож куца Наталка випустила її руку, тим більш, що помітила; пес надто вже багато уваги виділяв сусідці, лізучи їй навіть під поділ.
— Ах ти безвстиднику! — крикнула куца Наталка і смикнула пса аж так, що той ледве не вдавився на ошийнику. Смердиха-молодша використала цей момент, відірвалася від Наталки й побігла, вимахуючи помийним відром; куца Наталка не могла не помітити, що відро те зовсім погнулося, знати добре ним Марія поорудувала. Смерд же молодший у цей час сидів на траві біля річки й малодушно плакав, був-бо сильно підхмелений, а після всього, що сталося, не знав, як і додому повертатися. До нього з бур’янів виліз, як ведмідь із берлоги, червоний, одутлий і тлустий Єва, він сів і обійняв приятеля.
— Брось, Смерд, какось воно перемелиться! — сказав він. — Шо ти обращаїш уніманіє. Не обращай уніманія, і хай йому дуля під хвіст.
— Вона тепера мене в хату не пустить! — сказав Смерд, покліпуючи білястими віями над синіми очима.
— Юрунда! — сказав Єва й гикнув. — Хата ж не її, а твоя.
— Але я не винуватий! Не винуватий я! Це та чортова зараза до мене лізла.
— Да, баба — як болото, — сказав Єва і знову гикнув. — Лучче з ними діла не мать… Я давно так, не імєю дєла і каюк!.. Хоч, піду до твойої на переговори?.. Скажу: так і так ска’ть, не винуват і каюк!
— Ну да — не винуват, коли та курва мене обнімала.
— Напрасно. Партизан їх привьов. Була в нас така славна компашка, мужеська, чесна і хароша. Нє, баби, то як курячий помйот! Фу!
— Це ти так кажеш, бо сам не можеш, — мовив, схлипнувши, Смерд.
— Хто тобі сказав? — аж помалиновів Єва. — Ти шо, в морду хочеш?
— Ну, чого придурюваться, Єва, — сказав, знову схлипнувши, Смерд. — Це ж усі знають…
— І напрасно, — сказав Єва, відводячи очі. — Я можу, но брезгую, пойняв?
— Хай буде так, — сказав Смерд і кліпнув білими повіками. — Що ж мені тепера робить?
— Коли хоч, піду на переговори. А поки суд до діла, підем вріжем і каюк!
— Да-м, — сказав Смерд-молодший. — Поки суд до діла — це можна.
В цей час Смердиха-молодша входила до свого двору і перше, що вона уздріла, — це Смердиха-старша, яка стояла, ніби баба Яга з казок, опираючись на ціпка; голова в неї закутана, незважаючи на теплінь, хусткою, а поверх халата була одягнена сіра вовняна кацавейка із хутряною облямівкою, на ногах же — хутряні капці.
— Знаєте, до чого ваш синок докотився? — спитала у свекрухи з ходу, бо й досі ще була розпашіла й роздразнена. Свекруха поставила супроти неї холодні очі.
— Він там у бур’янах з марухою тягається! — бухнула невістка.