— Тобі нащо моя жінка? — насторожився Корж.
— Переспати хочу з нею з твого разришенія, — сказав Вася Равлик. — Ти з моєю кільчився, а я тепер хочу з твоєю. Поміняємося, га?
— Та ти шо! — обурено сказав Віталій Корж. — Та ж то не жінка в тебе, а лярва. А тобі шо, жалко?
Вася вдарив Коржа просто в щелепу. Той заверещав і кинувся в глибину двору; Вася ввірвавсь у хвіртку, і вони зчепились у дворі, тузячи один одного. На вереск вискочила його жінка й теща і метнулися з криками їх розтягувати. Корж улучив момент, югнув у розчинені двері, накинувши зсередини гачка й залишивши власну жінку й тещу Васі на розтерзання.
— Чи ти сказився, Вась? — спитала Марина Коржиха. — Що той гицель натворив?
— До жінки моєї лазив, псюха! — сказав Вася Равлик, скидаючи з руки кастета. — А ти не знала?
— Ой ти Господи! — аж руками вдарила об поли Карташевська. — Такий паразіт!
— Да, — сказав Вася Равлик, випльовуючи кривавого згустка. — Я на роботу, а він туди, як котяра блудний!
— Ти це точно знаєш? — погрозливо спитала Марина.
— На свої очі бачив.
— І це він лазив до тієї лярви, тієї чортиці? — все ще не могла прийти до тями Марина.
— Слухай, теє! — погрозливо сказав Вася Равлик. — Прикуси язичка.
— Ах, да! — схаменулася Марина. — Я й забула, що це ти з нею. Ну й кобелюк! Ну й паскуда!
— Паразіт! — гукнула фальцетом Карташевська. — Ти йому не спускай!
— Зараз він у мене получить! — метнулася Марина до дверей, але тільки затрусила ними. — Мам, він зачинився!
— Бий вікна! — наказала мати. — Цей номер йому так не пройде!..
Вася Равлик ішов по вулиці, щодо Віталія він був уже спокійний: чого не додав він, додадуть власна жінка з тещею. Там, за спиною, лунали крики і дзвеніло розбите скло; а Вася Равлик ішов ущерть налитий темрявою, з перекривленим обличчям, з малими примруженими очима і розминав руку, яка боліла після ударів кастеткою. Віталій Корж кілька разів з’їздив по обличчі і йому, розбив губу, Вася прикусив собі язика, але це були дрібниці. Тепер він ішов у зворотному напрямку, а щоб не потрапити в поле зору підзорної труби рябої Надьки, спустився до річки і подався зарошеною стежкою вгору по Кам’янці. З Шуркою Куксою так легко, мабуть, розправитися не вдасться, бо той не такий дурний, щоб поночі вийти до Васі Равлика. Окрім того, він хитрий, той Шурка, й відразу ж здогадається, чого Вася до нього прийшов. Але Вася був упертий.
Хміль уже грав у ньому на повну силу, і чи не від того він пойнявся шаленою відчайдушністю. Окрім того, вірив, що й цього разу йому посприяє фортуна; і Корж, і Шурка раз назавжди повинні собі на носі закарбувати, як небезпечно лазити до чужих жінок, особливо до нього, Васі Равлика, хто б вона, його жінка, не була.
Вася спинивсь у завулку — попереду почувся смішець. (Сміялася дівчина, а їй вторив голос чоловічий. Вася принишк. Повільно вдяг на руку кастета і, ступаючи навшпиньки, пішов до парочки, що проглядалася на тлі світла ліхтарів Чуднівського мосту. Так воно й було: Шурка Кукса жирував із тією ж мацяпою, з якою був на проводах у Митька Гілляки.
— О, твій защитничок іде! — сказав Шурка Кукса, коли Вася Равлик до них підійшов. Маленьке, кривоногеньке захихикало.
— З роботи, Вась? — мирно спитав Шурка. — А чого сюдою?
— Я сьогодні вихідний, — сказав Вася Равлик майже спокійно. — А йду до тебе.
— Чого до мене? — голос у Шурки здригнувся.
— Боржок узять, — мовив Вася Равлик. — Чи вже забув?..
— Що ти мелеш, Вась! — відступив на кілька кроків Шурка. — Нічо я тобі не винен.
— То, може, я за боржок твою дівчину заберу? — спитав Вася, беручи за руку маленьке й кривоногеньке.
Мале вирвало руку й заверещало.
— Убірайся! — закричало. — Шур, що він від мене хоче?!
Але Шурка честі своєї дами не боронив, він дав драла, крикнувши з кавалерського обов’язку: "Тікай од цього бандита, Мусь, тікай! Він тебе знасілувать хоче!"
Але Вася не збирався чіпати маленьке й кривоногеньке, він, мов вітер, помчався за Шуркою, підсік його ногою, а коли той, репетуючи, зваливсь у траву, почав гамселити по чому попало. В Шурчиній хаті засвітилося світло, на ґанка вискочили Шурчині батько й мати і його молодший брат; Вася покинув ворога і стрілою метнувсь у город. За ним бігли, щось кричали; Вася перекинув тіло через паркана, упав у жалющого куща кропиви, а тоді помчався вулицею — до нього все ще долинав лемент у Шурчиному дворі. Губи у Васі тремтіли, зуби цокали, пішов повільно, бо не було у грудях повітря, а коли скинув голову, побачив як у небі проїхала, згоряючи, зірка. Тоді витяг тремтячими пальцями сигарету й помітив, що на руці в нього кастет. Зняв його й метнув у темряву в напрямку річки. Глухо бовкнуло — кастета ковтнула вода. Вася йшов, стискаючи зуби, до двох туалетів, з одного саме виходила темна постать. Вася почекав, поки той темний піде, але натомість з’явилася постать світла, карачкувата. Відчинила туалета й сховалася за дверима. Вася Равлик крадьки проліз до свого двору й пішов через садок додому. Тільки тепер згадав про Раю і про те, що та й досі може сидіти на ґанку. Так воно й було, вона скоцюрбилася — не людина, а груда чи купа шмаття.
— Я тобі сказав забиратися геть! — мовив Вася зупиняючись.
Купа шмаття заворушилася.
— Не проганяй мене, Вась, — пробелькотіла. — Я більше не буду!
— Все тобі міг простити, а цього ні, — сталево сказав Вася.
— Я вже буду зачинятися, — шепнула Рая. — Не проганяй мене!
— Вон! — сказав коротко й рукою показав на хвіртку.
Рая звелася на ноги, зробила кілька кроків зі сходинок і раптом упала йому в ноги, обіймаючи коліна.
— Не проганяй мене, Вась, — заридала. — Я все тобі робитиму. Я тобі їсти варитиму і все… Я вже тебе буду обнімать… Я все буду, тільки не проганяй. Я тебе любить буду, Вась, я тебе, Вась, і зараз люблю!
І сам не знав, як це сталося. Відвів ногу і вдарив її аж так, що вона відкотилась.
— Любиш, а з чужими злягаєшся! Вон!
Тоді вона знову звелася. Пішла, похлипуючи, до хвіртки, а він знову витяг сигарету й запалив. Вийшов на ґанок, відчинив хату й зайшов у дім, хряпнувши дверима й позачинявши їх на всі гачки й засуви. Засвітив світло, зирнув у дзеркало й злякався: несамовите чуже обличчя глянуло на нього, з розбитої губи й досі сочилася кров. Вася Равлик умився, сів на стільця серед кухні, курив і дослухався. Йому здалося, що Рая з двору не пішла. Очевидно, вернулася на ґанка й сидить там. Ну що ж, хай посидить. Глянув у вікно: темне й запечатане темним крепом. Що вчинить він, коли там з’явиться рука й постукає? Анічого. Постукає та й перестане. Криво всміхнувся, в роті йому стало гірко — надто багато цього вечора курив. Затовк сигарету в попільниці, погасив світло й рушив у спальню. На стільці висіло Раїне плаття і джинси. Зіжмакав усе і жбурнув у кугок. Тоді зібрав простирадла, на яких лежало сьогодні аж троє кнурів, і так само викинув. Дістав із шафи свіжу постіль і постелив. Здер із подушок пошивки й замінив на нові. Тоді вимкнув світло і втомлено простягся на світлій шарудливій постелі — відразу ж помандрував у синю країну сну, неквапно волочачи на спині хатку. І цього разу йому здалося, що в хатці порядкує, запнувши голову хустиною і підв’язавшись хвартушком, чудова моторна жіночка, він навіть знав хто — ота красуня, що вийшла з водолікарні на Петровській; вона мете підлогу й наспівує, витрушує рядна й наспівує, стелить постіль і з її вуст виривається пісня, вона рухлива і яснолиця, і на вустах у неї не помада, а усміх. Тіло ж у неї пружне, і вся юна, як сонячний промінець у тій хустині і хвартушку, а на ногах у неї білі шкарпетки й червоні туфельки, а в колисці кричить, а може, співає дитина, і ця жіночка вихоплює дитину з колиски й починає з нею танцювати по хаті, весело й любовно посміюючись, від чого й дитина показала беззубі ясна.