9
Вася Равлик спокійно йшов через вулицю й помітив, що зобабіч біля кожної хати, які він минав, стоїть по живій скульптурі. Були все це жіночки, тобто особи в ситцевих платтях і капцях, а дехто і з білими хустинками на голові. Обличчя у статуй були брунатні од засмаги, ноги важкі, покриті й пориті жилами, а руки так само брунатні з твердими обламаними нігтями. Всі вони чомусь дивились на Васю Равлика і чи глум випромінювали, чи просто цікавість. Вася Равлик трохи стурбувався від такої великої кількості скульптур, але вдав, що їх не помічає, тож не вітався з жодною, і з усіх лише скульптура Магаданші смикнулася й рипнула зубами — звісна річ, образилася. Вася Равлик трохи усовістився, отож вирішив привітатися до статуї найфундаментальнішої, тобто рябої Надьки.
— Драстуйте, тьоть Надь! — сказав і пихнув сигаретою.
І може, через те, що виявив тільки до неї аж таку чемність чи з іншої спонуки, скульптура рябої Надьки рухнулась, а її вуста сказали:
— Це, може, Вась, на роботу біжиш?
— Ну да, — сказав, як це Рая любила відповідати.
— То ти, може, б не спішив: маю тобі щось тіресне сказать.
Вася Равлик відчув, що його серце падає, ніби парашутист, у якого не розгорнувся парашут, але легковажно випустив клубеня диму.
— Що, Магаданша на мене обіжається?
— Щоб під нею земля запалася, під тією Магаданшею, — сердечно побажала ряба Надька. — Я тобі про інше тіресне мала сказать.
— Що ж таке інтересне знаєте? — поставив супроти неї піддертого носа Вася Равлик — подумки підсміювався з рябої Надьки.
— Це я стою, дивлюся на тебе й думаю про твою маму, така славна й уважаїма була женщина, — незворушно мовила ряба Надька. — Я цілий день плакала, коли вона, сердешна, упокоїлася, пухом їй земелька свята. Хай їй на тому світі угоднички служать — добра була женщина. Таких уже нема.
Вася Равлик зирнув на годинника: на роботу він усе ж поспішав. Але ряба Надька не могла щось розказати без такого вступу.
— У мене така служба на вулиці, Вась, що все бачу, — звістила сакраментально.
— Що ж цього разу побачили?
— А те, що до твоєї, не знаю як її назвать: чи вона жінка в тебе, чи хто…
Вася сполошився. Замлоїло йому під серцем, але намагався бути спокійним.
— Ну?
— А те, що тільки ти з хати, оце як на другу зміну почав ходить, як до неї починають лобури злазитись. Як ото коти до кішки. Чи, може, у вас із нею такий уговор?
— Нє, тьоть Надь, — сказав занепокоєно Вася Равлик. — Немає в нас такого уговору.
— Ге ж, я тож так подумала. Хто йому, подумала, скаже, сироті. Посміяться, то таких охотничків достобіса знайдеться — онде як хльондри поставали!
Вася Равлик тривожно озирнув вулицю. Статуї повиходили із дворів і поставали біля хвірток, кілька з них уже зійшлося.
— А хто ці лобури, тьоть Надь? — спитав, усе ще намагаючись триматися гоголем, Вася Равлик.
— Ну, це вже коли схочеш, то й сам узнаєш. Моє діло тобі сказать, а ти вже собі як хочеш… А сказала тому, що твою маму уважала.
— То вони так усі разом до неї приходять? — спитав Вася.
— Нє, чого разом, по одному. Кажу ж — як коти. Часом б’ються поміж себе.
— І давно це почалося?
— Ну, може, з понеділка, коли ти пішов на другу.
Вася Равлик клацнув пальцями і виплюнув цигарку.
— Да, тьоть, харошу новость мені сказали. Спасибочки!
— Ходи здоровий, — мовила ряба Надька, і в її очах засвітилася така притамована радість, що Вася Равлик подумки їй здоров’я не побажав.
Ступав під Просиновську гору і вже твердо знав, що на роботу сьогодні не піде. Поки що тікав від тих очей, отих статуй, від отієї радості в очах рябої Надьки, від свого відчаю, злості, навіть од люті — добре відав, що ряба Надька таки не бреше. Лобури — то можуть бути його колишні дружки по вулиці — Вася Равлик їх добре знав. Хтось один із них, можливо, випадково завітав до нього, двері були відчинені, й побачив її голу в ліжку; Рая, ясна річ, не опиралася, бо не опиралася нікому, хто на неї зазіхав, і задоволений кнур з радістю передав новину дружкам Все це Вася Равлик добре уявляв, і йому не треба тут багато розтлумачувати. Хлопець закипав. Злість і знесила нуртували в ньому, клекотіли, руйнували його, злість і знесила, бо що вдієш? Ні, він уже напевне знав, що вдіє. Перший акт — сховатися з очей вуличних статуй — уже вчинено. Другий акт — дзвінок телефоном на роботу.
— Алло! — сказав він. — Я захворів і на роботу не вийду. Що? Температура. Так, висока!
Він поклав трубку й роззирнувся. Був вільний. Перед ним лягло дві площини вулиць — Пушкінська й Петровська. Було ще зовсім видно, навіть сонце світило — мав десь вільний час перебути. Пішов Петровською у напрямку парку. І тут йому назустріч вийшла дівчина. Вийшла з воріт водолікарні якось так дивно й гарно освітлена, з таким ніжним і теплим обличчям, без жодної косметики, в білій гарній сукні на засмаглому чудовому тілі, зі стрункими ногами, на яких світилися золоті волосинки, — ось вона, подумав Вася Равлик, та, про яку він мріє, але якої ніколи не доступиться. Ще озирнувся кілька разів — проміння західного сонця якраз било у Васине обличчя й та чудова постать ніби розтавала в сонячнім серпанку. Тоді Вася Равлик застогнав тихо, бо відчув, що він весь ніби облип тією Раєю. Вона відчувалася йому на вустах, на грудях, на ногах і руках; отак ніби хтось узяв оболонку тієї Раї й насунув на нього, ніби панциря. Була присутня в ньому в кожній його клітинці, в крові, в шкірі, в м’язах, очах, в системі запахів, через що чудове видіння, яке побачив тут, на Петровській, раптом зблякло й розтало. Повернулася знову ураза; він зайшов у парк і сів на лавці, дивлячись на розкішного краєвида, що звідсіля розгортався. В роті в нього дотлівала сигарета, а в голові сидів отой єхида-равличок й отой змій-дорадник і обидва мовчали, бо темно було у Васиній голові. Так темно, що він почав трохи й сам себе боятись, і та темрява розливалася по ньому все більше, повила все його тіло, випливала з очей, виривалася разом із димом із рота — була затиснута в кулаках, важко зціплених біля тіла, лежала пластами під одежею, обкладаючи, ніби компрес, його тіло. "Ну, то що, — шепнув брат-равличок, — що ж робитимеш?" — "А що він може вдіяти — вижене чортицю й квит!" — розсудливо проголосив змій. Вася Равлик це, здається, і сам знав: вижене чортицю і знайде собі спокій, але чи знайде? "Отож, — сказав брат-равличок, — чи знайдеш?" Ні, про це волів зараз не думати. Турбувало його інше: як сотворити помсту своїм вуличним приятелям, але так, щоб про те не довідалися завчасу статуї біля хат, а серед них Магаданша, а серед них ряба Надька; те ж, що помсту мав створити конче, не сумнівались ані брат-равличок, ані змій-дорадник. Але для цього йому треба було твердого знаття. Прокрастися непомітно до власного обійстя, засісти хоч би за тією кропивою, в якій снилася йому чорно-чорна й чорно-біла кішки, і все достатньо видивитися. Має твердо знати, хто саме зрадив його з вуличних хлопців і хто саме капостить. А щоб учинити помсту, він, Вася Равлик, не має кліпати й паленіти, навпаки, має залишитися спокійний. Такий, як ця темрява в його голові, в тілі й біля тіла. Ряба Надька віщала правду, але переконатись у всьому має на власні очі. Всі ті статуї біля хат чудово знають, що він, Вася Равлик, пішов на роботу. Вони також почнуть із глибоким нетерпінням чекати, коли впаде на околицю пітьма. Бо тільки пітьма зродить у тілах вуличних лобурів оте лихе бажання поживитися за дурничку. Вони самі стають згустками тієї пітьми й поповзуть, підуть, покрадуться, полізуть у його, Васі Равлика, обійстя. А тоді обляжуть хату, як гаддя, і один за одним шмигатимуть у незачинені двері, щоб пропасти там на півгодини. Тоді ліниво виходитимуть з дверей, на ходу застібуючись, на мить спинятимуться на ґанкові, озирнуться й знову перетворяться у згустки тьми, даючи місце голодним і невтоленим.